Михайло Бедрило, 73-річний майстер із півстолітнім досвідом моделювання одягу, має чимало претензій до нинішнього обмундирування українських військових. Він вважає, що армійський однострій має бути легким і зручним, стати,  так би мовити, другою шкірою. Особливо він переймається тим, що військова форма українців позбавлена будь-яких національних ознак.
— Поглянеш на солдата або офіцера — й не одразу здогадаєшся, чиєї землі це захисник, — зітхає Михайло Михайлович. — Військовий представляє не себе, а державу. Тож його форма має містити національні елементи. У світі є правило: не носити одностроїв інших держав. Це не просто моветон, це ганьба. Нині форма нашого війська відсотків на 80 копіює військову форму  північної сусідки. 

Кожен день із воєнних 1418 Василь  Деркач пам’ятає від світанку до заходу сонця. А війну зустрів курсантом 1 Київського Червонопрапорного артилерійського училища. Він летів до столиці соколом відразу після випускного вечора в школі, перестрибнувши тин рідного двору в селі Панорниці на Чернігівщині. 45 кілометрів було до залізничної станції Алтинівка — і весь час ішов дощ. Але не зміг той дощ змити усмішку з обличчя хлопчини, на грудях якого блищали значки «Ворошиловський стрілок» та ГПО. Він був готовий і до праці, і до оборони, та от тільки не чекали ані Василь, ані його товариші того, що в перші дні їхнього курсантського навчання й очікуваної війни господарями в небі над столицею стануть  літаки зі свастикою.  

Напевно, жодного року не минає без інформації про «замінування» того чи того навчального закладу. Правоохоронці добросовісно реагують на анонімні дзвінки, евакуюють учнів та обстежують приміщення. І, поза сумнівом, рано чи пізно таки знаходять малолітніх «терористів», дії яких найчастіше мають просте пояснення: бажання перешкодити контрольній роботі чи просто пожартувати.
Так сталося на початку цього року в одній із сільських шкіл Куликівського району на Чернігівщині. Хоч «жартівник» передбачливо викинув сім-карту, з якої телефонував до міліції, та позбутися мобільного не наважився, тож за його сигналом і був знайдений. Тепер десятикласнику загрожують не зошити, а роки «у клітинку», а його батькам належить компенсувати багатотисячні збитки за виїзд спецтехніки на хибний виклик. Дожартувався, одне слово. Кажуть, розкаявся, але запізно. 

Час — складна наукова,  філософська і соціальна категорія. Та розпочнемо з останнього актуального для України питання.
Починаючи з 1996 року на території України запроваджено час другого часового поясу (київський) з переведенням щорічно годинникової стрілки в останню неділю березня о 3 годині на годину вперед і в останню неділю жовтня о 4 годині на годину назад. 

Редакція газети «Урядовий кур’єр» розпочинає цикл публікацій, присвячених великій трагедії українського народу — штучно створеному сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років, внаслідок якого загинуло кілька мільйонів людей.
Голод тричі переслідував українців — у 1921–1922, 1932–1933 і 1946–1947 роках, кілька поколінь поспіль пройшли найжорстокіші випробування. Але український народ вижив! З його пам’яті неможливо стерти пережите: спогади очевидців, сімейні історії зберігають правду про винищення народу. 
В радянські часи розмови про Голодомор розцінювалися як наклеп на радянську владу. Вголос говорити про великий голод почали тільки з часів незалежності держави. І першими у відкритті правди про трагічну сторінку історії власного народу були представники української діаспори. Саме про це йдеться в першій публікації нового циклу.

Протягом кількох тижнів співробітники Київської регіональної митниці спільно зі спеціальним підрозділом МВС України виявили на автошляхах столиці 30 іномарок, які були ввезені в Україну з порушенням митного законодавства. Цікаво те, що у своїх поясненнях громадяни, причетні до ввезення цих автомобілів, відверто розповідали: пригнали їх на замовлення, добре розуміючи, що саме роблять.
Серед цих автівок-«нелегалів» — «Porshe», «Chrysler», «Jeep», «Mersedes», «BMW», «Audi», «Mazda» з реєстраційними номерами Словаччини, Латвії, Литви, Люксембургу, Придністровського регіону Республіки Молдова й Польщі. Вони були або ввезені в Україну з порушенням митного законодавства, або передані в розпорядження іншим особам, які не мали права користуватись автомобілем без дозволу митного органу.  

Я вдова шахтаря, отримую пенсію у зв’язку із втратою годувальника. Маю дочку — інваліда І групи з дитинства, яка також перебуває на пенсії батька.
Мій чоловік помер від травми, яку отримав на шахті. І тому з 2011 року нас перевели на пенсію у зв’язку із травмуванням годувальника. Вона стала меншою на 47 гривень. А індексацію давали лише раз на рік відтоді.
Як знаю, торік у травні збільшували пенсії шахтарям і вдовам загиблих чи померлих шахтарів. Але нам з дочкою відмовили, хоч мали додати по одному прожитковому мінімуму. Пенсійний фонд мотивував тим, що начебто ми чотири рази на рік отримуємо індексацію. 

Передплачую і читаю «Урядовий кур’єр» багато років. Завжди знаходжу на його сторінках корисні та цікаві матеріали.
Одна з найулюбленіших рубрик — «Запитуйте–відповідаємо», де читачам на їхні запитання відповідають компетентні фахівці. Тож вирішила і собі запитати. Сподіваюся, що компетентні у цьому люди розтлумачать.
Нещодавно у мене виникла нагальна потреба у використанні кухонної витяжки. Мешкаю в квартирі в багатоповерховому будинку. Будинок обладнаний одним вентиляційним каналом. Чи можна використовувати для відведення продуктів згорання від кухонної витяжки цей вентиляційний канал?

А. ЧЕРНІКОВА,
м. Попасна Луганської обл.

Березень, що минув,  традиційно підтвердив свій мінливий характер. Упродовж місяця зима чинила впертий спротив наступові весни. Снігопади, дощі, сонячні дні, ожеледиця,  шквальні вітри — ось повний набір погодних умов, що ми спостерігали.  Але весна невпинно вступає у свої права. Яким же буде квітень цього року? За народними прикметами і прогнозами синоптиків, стабільного потепління очікувати не слід.
Після Теплого Олекси, який «зводить зиму нінащо», відзначаємо вирішальну, третю, зустріч весни — Благовіщення (7). За давнім повір’ям, цього дня «Господь благословляє землю і все, суще на ній». «Благовіщення пройшло — сій, ори, хоч би й текло», — кажуть старі люди. 

Страшно, коли звикають до вибухів бомб — то вже ознака приреченості. Така людина не здатна боротися за життя. Опустила вуха, як лопух на дощ, і пливе за течією. Мовляв, кудись винесе.
А чи допливе? Адже бомби — повідомлення, зокрема й уповільненої дії, падають на наші голови мало не щодня. Одна з них екологічна. За даними Центральної геофізичної обсерваторії, повітря у столиці в шість разів брудніше за норму.
Як відреагувало на це суспільство? А ніяк. Звикли до чорних хмар. На світло в кінці тунелю не сподіваємося. Бо негативна інформація про екологічну ситуацію уже сприймається як норма.