З 1959 року працював в місцевому лісгоспі, потім — на лісокомбінаті, який утворили на його базі, на різних посадах.
У 1995 році підприємство стало називатися ДП «Путильський лісгосп», я там працюю на посаді інженера з виробництва.
Але коли досягнув пенсійного віку, виявилося, що я абсолютно безправний перед новим керівництвом. Нещодавно мене попередили письмовим  наказом, що планується скорочення штату працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва і моя посада під нього підпадає. І це в той час, як наше підприємство обсягів виробництва не скорочує. 

 —Тьотю, знайдіть мені маму, — зазираючи, здається, не в очі, а в самісіньке серце, попросила синьоока дівчинка з дитбудинку. Відтоді ось уже добрий десяток років не буваю в сиротинцях та інтернатах: ті слова й досі обпікають душу, і я боюся почути їх знову. А ще почуваюся винною перед тією дівчинкою: адже так і не знайшла їй мами…
Виявляється, шансів реалізувати своє законне право на родину в неї, шестирічної, було небагато: всиновити хочуть якнаймолодших діток, свідчить уперта статистика. 

Буваючи у справах за кордоном, ми   передусім  дивуємося не архітектурним шедеврам столиць, універсальним транспортним розв’язкам, стерильній чистоті велелюдних  майданів. Вражає, що за сотні кілометрів від мегаполісів у невеликих європейських містах та містечках так само турботливо дбають про старенький костьол,  гладенька поверхня тротуарів  безпечна для малих і літніх людей, ніхто не топче зелену траву в маленькому, ніби ляльковому скверику, а  побутове сміття прибирають так старанно, що годі й шукати долі обгортку з цукерки.  

Україна входить до країн-лідерів, де травмованим можна стати, як-то кажуть, не відходячи від робочого місця. За статистикою, близько 17 тисяч українських робітників щороку стають на роботі інвалідами. П’ята частина працівників, що отримали в Україні групу інвалідності, мають працездатний вік 45—50 років. До 30 відсотків українських робітників працюють у небезпечних умовах. 
Здавалося б, ці невтішні цифри давно вже мають спонукати урядовців до створення загальнонаціональної програми порятунку нації від наслідків виробничого травматизму. 

Скульптурну постать визначного співвітчизника Григорія Сковороди, який народився 290 років тому на Полтавщині, а попрощався з рідною землею словами «Світ ловив мене, та не спіймав» на Харківщині, українці щодня зустрічають у Києві й Харкові, у Бабаях, Сковородинівці на Харківщині, Чорнухах і Лохвиці на Полтавщині, у Переяславі-Хмельницьку на Київщині, в селі Коврай на Черкащині. Пам’ятні дошки нагадують про цього планетарного чоловіка у Братиславі в Словаччині та Токаї в Угорщині. Погруддя Григорія Савича прикрашає одну із станцій Київського метрополітену. Його ім’ям названі Харківський і Переяслав-Хмельницький педагогічні університети, вулиці у Харкові, Полтаві, Одесі, Києві, Переяславі-Хмельницьку та інших містах. 

Я народився в рік «головного» Голодомору і пережив голод 1946-1947 років, тож що таке недоїдати і втрачати сили через нестачу їжі, знаю на власному досвіді. Ця тема мені близька ще й тому, що працюю в Асоціації дослідників голодоморів. Ще 1993 року, коли вперше на державному рівні почали вшановувати пам’ять жертв, я ініціював, організував і провів велопробіг ветеранів із різних регіонів у 18 областях країни. Тоді ми не тільки проїхали територіями, охопленими в минулому голодом, і розповіли про пережите, а й зібрали в капсули землю з місць масових поховань людей, що померли від нестачі їжі. На деяких із них вже тоді були встановлені пам’ятні знаки на згадку про ті події.  

Щиро кажучи, можливість побувати напередодні Дня Збройних сил України в 95-й окремій аеромобільній бригаді, розташованій у Житомирі, сприйняли як удачу. І не лише тому, що йшлося про овіяні багатьма легендами та давнім, ще хлоп’ячим, захопленням повітрянодесантні війська. Цікавим було й те, що цю крилату частину з повним правом можна називати ровесницею українського війська, адже її історія розпочиналася в грудні 1992 року, коли на базі тодішнього Сумського вищого командного артилерійського училища вирішено було створити Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів Аеромобільних військ.  

Для сучасного розвитку нашої країни актуальним питанням є переорієнтація державного механізму  на задоволення потреб кожної  людини, формування і підтримку інститутів громадянського суспільства, запровадження демократичних процедур управління державою.
Бо саме розвинене суспільство, відповідно до принципів і практик   кращого світового урядування, значною мірою забезпечує економічну стабільність держави, активно протидіє корупції, унеможливлює виникнення конфліктів.

Дзвінок був несподіваним — з якого боку не поглянь. Телефонував один діяч районного масштабу. «Пропоную вам хорошу тему для публікації, — сказав. — Минулої суботи ми із заступником зібралися та й поїхали в одне сільце. Там живе самотня бабуся. Ми їй дров нарубали, води наносили... Я і фото надішлю». «Оце так «подвиг»! — подумала. — Цікаво, у тому селі одна така недужа бабуся? А як же ті, що в інших населених пунктах живуть?» 

Несправедливість завжди дратує. І якщо у людей цивільних можливостей боротися з нею більше (можна хоч мітинги організовувати на свою або чужу підтримку), то народ військовий у таких правах обмежений. Вони, служиві, зобов’язані жити за статутом і відповідно до наказів військових начальників. Але права на власну думку, захист своєї родини та на відсіч нечесності в них не відняти.