Під час недавнього й недовгого перебування у Києві мене наполегливо запрошували на екскурсію до Межигір’я. Мовляв, таки варто побувати у своєрідному музеї марнославства, самодурства, манії збагачення, збоченого смаку тощо, залишеного тут після втечі колишнього господаря. Та навідріз відмовився. Бо хіба мені мало «музею» просто неба, на який перетворилася Донеччина, звідкіля приїхав? Причому промисловий потужний край враз почав нагадувати руїну знову ж таки не без посильної допомоги згаданої фатальної для нашої історії постаті, прізвища якої не хочеться називати і згадувати ні проти ночі, ні посеред білого дня…

Та без відвідин колоритного і водночас вражаючого музею у столиці все-таки не обійшлося. Здогадуєтеся, де вдалося побувати? Звісно, на Майдані. Точніше, на тому місці, що мало б стати одним із символів держави, але поки що, на жаль, є символом її ганьби. Вже через кілька хвилин перебування на території, яку можна вважати пам’ятником, зловив себе на думці: тут бракує ще одного пам’ятника! Десь у затишному куточку була б дуже доречною бронзова (кам’яна, металева) фігура відомого літературного персонажа Кіси Вороб’янінова — автора незабутнього і монотонного монологу: «Мсьє, же не манж па сіс жур…» Адже складається враження, що теперішні мешканці наметів та інших саморобних «хібар», більшість із яких, до речі, непогано вгодовані, чи не найбільше переймаються проблемою власного харчування. Причому вони, на відміну від колишнього депутата Державної думи, навіть беруться вивчати чи згадувати інші мови (втім, даремно, бо сюди навідуються чимало іноземних гостей). І, спасибі їм, не копіюють меткого компаньйона Кіси, який питання ставив ребром: «Деньгі давай!» Навіщо? Вони просто виставили на людних місцях скриньки з відповідними й одноманітними позначеннями типу: «Для коштів на харчування». А деякі, мабуть, від недоїдання забували граматику навіть рідної мови, бо біля одного з наметів можна прочитати: «Гроші на харчуваня».

Що ж, революції приходять і відходять, а їсти, як відомо, хочеться завжди. Але невже саме через революційні клопоти нинішні майданники позбавлені можливості елементарно прогодувати себе? Ні, не старцювати чи нав’язливо продавати синьо-жовті стрічки з формулюванням «Для допомоги Майдану», а чесно заробити гроші на власне утримання і не ганьбитися. Тим більш, що тут вештаються здоровані у плямистій уніформі на вигляд абсолютно працездатні… Втім, допомога голодним – то святе. Щоправда, зорієнтувавшись на місцевості, вирішив зробити це трохи інакше.

— Почім хліб? — питаю метку жіночку, показуючи на її товар — блискучі магнітики у вигляді золотих батонів, що продаються поряд, і заклопотано додаю: — А свіжий?

Сміється.

— Оці по 15 гривень, а ці по 20, — охоче пояснює. — Беріть, не пошкодуєте!

— Та я не для себе. Он хлопцям хотів допомогти з харчуванням, — показую на найближчий намет. — Бо, бачте, змушені старцювати нещасні…

Усмішка раптом зникла з обличчя жінки, немов і доцільність зараз стовбичити на Майдані.

— Та вони й так як не луснуть! — аж сплеснула вона руками. — Нехай працювати йдуть! Он багатьох із них хоч у плуг запрягай!

Глас народу, звісно, велика сила. Але навряд щоб він змусив теперішніх мешканців Майдану йти заробляти на хліб власними руками, бо не для того вони прийшли на цю територію, ретируватися з якою нітрохи не поспішають і не збираються. І, повірте, ця ситуація видається просто дикою після приїзду з Донеччини, де зараз кожна пара рук буквально на вагу золота. Порівняно з донеччанами та луганчанами, які виживають в умовах бойових дій, бо позбавлені нормального харчування, води, електроенергії тощо, нинішні постояльці в центрі Києва мають вигляд, даруйте, елементарних паразитів.

Дуже доречну й промовисту фразу прочитав я у цьому місці: «Стоячи на Майдані, люди багато чого втратили». І справді, бо у деяких із присутніх нині тут просто немає совісті й почуття міри і відповідальності.

Та не хочеться розводитися про моральність. Натомість наважуся запропонувати міській владі варіант, який допоможе врегулювати ситуацію. Може, переселити цей табір на територію Межигір’я, де зможуть існувати паралельно відразу два своєрідні музеї? По-перше, вдасться навести лад у центрі міста й не ганьбити пам’ять людей, які тут загинули. А по-друге, відвідини наметового містечка поблизу «хонки», певна річ, також потрібно зробити платними, і на виручені гроші годувати постояльців. Може, нарешті наїдяться…