Фахівцем з газових питань вважає себе чи не кожен українець. У свідомості співвітчизників блакитне паливо не посіло місце поряд з іншими енергоносіями, а звило собі окреме кубло на зразок тотемного поняття. Газ — предмет чужого культу, якому однак поклонятися маємо ми.

Хто володіє газом — той володіє світом. Ця істина беззаперечна. Захоче володар — помилує і обдарує за зниженою ціною, передумає — перекриє краник, і тоді, як мовиться, «кранти». Тому чимало українців бояться, не приведи Господи, розгнівати «газоносних» осіб сусідньої держави. Дехто заради ситуативної ціни на паливо готовий поступатися навіть стратегічними інтересами Вітчизни і її територіями.

Газ став інструментом шантажу і звинувачень. У твердолобі голови міцно вбивали думки про те, що Україна паразитувала й паразитуватиме на російському енергоносієві, а українці безбожно крали і крастимуть чуже паливо. Так розпікали, що аж соромно ставало за приписувані гріхи перед «газоносними».

Проте не всі бажають годуватися цією інформаційною локшиною. Ще й іншим струшують з вух продукт північно-східного виробництва. У новій книзі «Руйнуймо міфи» автор Михайло Лукінюк спростовує окремі газові стереотипи: «Ще свіже в пам’яті, як, міняючись місцями, президент і прем’єр РФ не одного разу заявляли на весь світ, що Україна нібито тирить газ… Але проведені перевірки і експертів Євросоюзу (заява Єврокомісара з питань енергетики Андриса Пибалгса 20 січня 2009 року), і голови Рахункової палати РФ Сергія Степашина 28 грудня 2009-го показали брехливість цих тверджень, але навіть натяку на вибачення за зухвалу брехню так і не прозвучало».

Звинувачення ж лунають і досі. На нашому паразитуванні наполягали і особи з короткою пам’яттю. «Ймовірно, небагато людей зараз пам’ятають про те, що був час, коли не Україна на російській, а Москва та Ленінград (і не лише вони) сиділи на… українській газовій «голці», — стверджує автор. — Ще влітку 1949 року постановою Радміну СРСР №3466 було введено в дію низку заходів «із забезпечення будівництва першої черги газопроводу Дашава — Київ — Брянськ — Москва». Зі змістом цього документа, підписаного Головою Ради Міністрів СРСР Й.Сталіним, можна ознайомитися за адресою: bestpravo.ru/sssr/gn-gosudarstvo/m2o.htm.

«З будівництвом дуже поспішали, — продовжує Михайло Лукінюк. — Тож уже в грудні 1951 року москвичі готували вранішню каву й обігрівалися українським газом, не переймаючись особливо тим, що добутий він на Івано-Франківщині (тоді ще — Станіславщина), тобто за московською термінологією — у «бандерівському» лігві». Згодом газ отримали Мінськ, Ленінград, прибалтійські республіки, пізніше — Польща та Чехословаччина. У 1960-х сюди ж (і не тільки) підключили введене в експлуатацію 1956 року Шебелинське родовище газу на Харківщині (обсяги — 500 мільярдів кубічних метрів). І це викачування тривало не один десяток років (у середині 1970-х Україна добувала близько 70 мільярдів кубічних метрів газу, що становило 25% газодобування в СРСР). А нині, як мовиться, дружба дружбою, а тютюнець — нарізно…»

Можна звинуватити автора у некоректному порівнянні, бо ж колись була єдина держава, і газ на її території вважали спільним надбанням усього радянського народу. Але чи можна заперечити, що тоді значну частину українських надр викачали, а нині заощаджений продукт сибірських родовищ став об’єктом політичних і економічних спекуляцій РФ?

Книга «Руйнуймо міфи» спонукала глибше дослідити тему. У матеріалах «Газодобування в Україні в 2012 р.» знайшов таке: «У 1975 році об’єм видобутку сягнув історичного максимуму (йдеться про 68 мільярдів кубічних метрів. — Авт.) і відтоді постійно знижувався, стабілізувавшись у 1998-му. В останні 15 років щорічний об’єм видобутку газу перебуває в діапазоні 18—21 мільярда кубічних метрів».

На жаль, власний видобуток газу в країні становить лише третину потреби. А його умови ускладнюються, зокрема й через виснаження запасів найвищої якості. «Згідно з проектом Енергетичної стратегії України до 2030 року, — йдеться у документі, — передбачається нарощування об’ємів видобутку природного газу в Україні до 44,4 мільярдів кубічних метрів до 2030 року, що має забезпечити 90% споживання країни».

Страшно називати суми сукупного обсягу інвестицій у цю справу, бо перший етап передбачає десятки мільярдів гривень, другий — уже сотні. І це ще до різкого стрибка курсу долара. Тож чи вдасться за нинішніх складних умов залучити необхідні кошти?

Тим часом народні депутати знову не підтримали законопроект щодо реформування газотранспортної системи України у другому читанні. Питання енергетичної незалежності нашої країни від РФ зависло у повітрі. Хоч як це прикро, але російське газове лобі у нинішньому парламенті цілком реальне, а не міфічне. І не тільки газове. При тому, що схід держави досі в огні.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ,
для «Урядового кур’єра»