Народна мудрість стверджує: якщо людині постійно казати, що вона, вибачте на слові, свиня, та обов’язково зарохкає. На жаль, нині розвелося надто багато спеціалістів з пророцтва очікування гіршого замість того, щоб вказувати (а ще краще — показувати на власному прикладі), як не опускатися до тваринних інстинктів.  

…У цьому місті все не так, як зазвичай. Тут кожний зустрічний тебе привітає, сподіваючись на взаємність. Замість вулиць — канали-єрики, замість автомобілів — човни різних конструкцій та потужностей, а замість тротуарів — скрипучі та вузенькі дерев’яні кладки на стовпах. Це маленька «українська Венеція» в дельті могутнього Дунаю. У тому місці, де він багатьма рукавами-гирлами вливається в Чорне море. Звідси, кажуть, і пішла назва міста — Вилкове. Утім, вилківцями тутешні сторожили себе не називають. Усі вони — «липовани». Гордовиті, працелюбні, дужі та гостинні. 

Гончарів та витвори їхніх рук на Полтавщині офіційно пошановують з 1986 року. Але всеукраїнських масштабів це свято набуло тільки після того, як ним став опікуватися доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України Олесь Пошивайло. Саме завдяки його невгамовній енергії та організаторському хисту Опішне щороку перетворюється на Мекку для спраглих за традиційним народним мистецтвом. Дедалі більше приїжджих по кілька тижнів поспіль проживають на території селища: на приватних квартирах, які за помірну платню здають в оренду доброзичливі опішняни, у звичайних наметах. 

З часу публікації про насущні проблеми підприємства «Електроавтотранс» минув понад рік (23 лютого 2011 р.). Відтоді багато що змінилося. Насамперед, колектив очолив енергійний Роман Чесноков, який зі свіжими і молодими силами взявся вирішувати найболючіші питання. Сам же тролейбусний парк став старішим на рік. При цьому на спідометрі кожної транспортної одиниці додалося по кілька тисяч кілометрів. Водночас зросли ціни на ремонтні роботи, що негативно позначається на стані техніки. Відбулися зміни і в колективі: одні, в пошуках кращого місця роботи, розрахувалися, інші – так само в надії на краще – визначилися тут спробувати трудового щастя. Словом, життя не стояло на місці. 

Дім, робота, асфальт. Велике місто тримає тебе у лещатах щоденної одноманітності. І це влітку… Так і хочеться провести вихідні «на вилазці» — з’єднатися, так би мовити, з природою. 

Кілька днів тому зустрів знайомого, якого ледь упізнав. Завжди бадьорий і свіжий, він аж осунувся від блідості. Без зайвих розпитувань  пояснив,  що ледь не оддав Богу душу, бо отруївся …  грибами. Добре, що тільки дегустував. А якби з’їв більше, то кінець міг би бути й летальним. Тепер, сказав, на все життя зрікається такого делікатесу. 

Під час прес-конференції народних депутатів Василя Грицака та Валерія Коновалюка, присвяченої презентації ними законопроектів «Про поліцію» та «Про державну службу правопорядку», як розповів колега-журналіст, йому чомусь згадався анекдот про пересування меблів у борделі. Очевидно, тому, що основна проблема нині не в тому, як називати стражів порядку, а де знайти людей із відповідною правосвідомістю, правовою культурою, як запобігти тому, щоб на службу в органи внутрішніх справ не потрапляли особи із садистськими нахилами та ті, хто йде сюди з метою наживи. 

У залі, де зібралися учасники і гості підписання першого в Україні меморандуму щодо боротьби з розсіяним склерозом, була напрочуд ділова атмосфера. Без патетики, як це часто буває в подібних випадках, багатослівних обіцянок. Діловий тон, переконаний, задав вчинок. 

Оспівана в літературних та музичних творах, народних легендах історична Корсунська земля нині набуває все нових ознак соціального відродження. Об’їздивши майже увесь район з його численними історичними та культурними пам’ятками, намилувавшись чарівними природними краєвидами Надросся, звернули увагу на незначні, на перший погляд, «дрібниці», які, одначе, відіграють у щоденному житті корсунців далеко не останню роль: відремонтовані шляхи, освітлені вулиці, гарно облаштовані автобусні зупинки, відчинені магазини з необхідним набором товарів. Селяни, з якими довелося спілкуватися, цим, зрозуміло, задоволені, хоча й проблем не приховують. Вони в кожному селі свої, але є й спільні: невисокий заробіток, обмеженість робочих місць, не досить розвинена соціальна інфраструктура… 

У  Красному Лучі п’ять сотень жителів вийшли на мітинг та вимагали  довічного вироку міліціонеру, який з особливою жорстокістю вбив свою дружину. Злочин стався рік тому після святкування першого дня народження синочка. Чоловік, убивши матір своєї дитини, за даними слідства, холоднокровно вмився, написав записку, мовляв, ні про що не шкодує, взяв сина та поїхав в іншу область. По дорозі викинув однорічну дитину на узбіччя. Того підібрав випадковий свідок і таким чином урятував життя хлопчаку.