Мій онук народився 1992 року. Тоді у свідоцтві про народження ім’я записали російською мовою «Евгений». Паспорт він отримав 2008-го, там українською мовою написали «Євген». Те саме написано і в закордонному паспорті.

А ось коли цього року йому видали повторне свідоцтво про народження, там чомусь українською записали «Євгеній». І відтепер хлопчина має багато клопоту: хоч до якої  державної установи звертається, скрізь кажуть, що паспорт і свідоцтво про народження — документи двох різних людей.

Зверталися до РАЦСу та паспортного столу, та їхні працівники своєї провини не визнають. Але ж вони — фахівці і мали б правильно заповнювати такі важливі документи, як посвідчення особи громадянина.

Тож хочу дізнатися, хто має нести відповідальність за ці помилки і куди онук має звернутися, аби їх виправили?

М. ШЕВЧЕНКО,
м. Новоград-Волинський Житомирської обл.

Наприкінці минулого року моєму чоловікові виповнилося 55 років. На той момент у нього було 34,5 року загального трудового стажу, з яких, як ми вважали, 14 років —  в особливо важких та небезпечних умовах праці. Є трудова книжка, де все це записано.

На 55-річчя чоловік потрапив до лікарні. Тож самостійно збирати довідки для оформлення пільгової пенсії не міг. Я взялася йому допомогти. Але… Чиновники тільки сказали категоричне: «Пільгова пенсія йому не належить».

Чому мій чоловік, який нині вже має 35 років стажу, не може отримати чесно зароблене?

Дружина М. СЛАВЦЯ,
с. Кленовець Закарпатської обл.

Здається, кожного з нас зігріває спогад, який серце зберігає ще з дитинства. Такою для мене є згадка про річку Золотоношку. Неширока, але неймовірно гарна у заростях верболозу, таємнича в неспішному плині своїх чистих вод, вона дарувала нам, дітям шістдесятих, райські хвилини літньої радості. Давно те було. Хоч радянська влада й не надто дбала про чистоту й здоров’я малих рік, проте вони принаймні якось виживали, самоочищуючись від бруду, дарували живильну вологу і саме життя багатьом містам і селам.  

Прикре дежа вю пережили цієї середи одесити. Як і в кінці травня, під час сильної зливи автомобілі буквально пливли Балківською вулицею та іншими магістралями міста. Негода цього разу бушувала майже три чверті години, але цього вистачило, аби завдати одеситам чималих збитків та хвилювань.
У самісінькому серці Одеси, на Дерибасівській, потік води буквально зніс розташовані там літні кафе. Стихію посилювали пориви шквального вітру та град завбільшки, за свідченнями очевидців, з волоський горіх. На проспекті Шевченка град розбив лобове скло в автівці.  

Як відомо, Конституція України гарантує громадянам право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації,  що створюються  для здійснення і захисту прав та свобод, задоволення політичних та інших інтересів. Основний Закон також гарантує право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. За Конституцією, всі об’єднання громадян рівні перед законом. А для того, щоб відповідні статті законів  успішно підтверджувалися практикою відповідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», було створено Державну реєстраційну службу України, якій відведено визначальну роль у реалізації права людини на об’єднання. 

Що їм — Одеса, що вони — Одесі? Цими питаннями часто переймаються і дослідники, і просто освічені городяни, коли йдеться про видатних людей, котрі не були одеситами, але долею якимось чином пов’язані з містом. 

Шумить, гуде і зітхає розімліле від спеки гаряче-гаряче місто. А в ньому виблискує проти сонця прохолодна-прохолодна гладінь ставка (річки, озера). А на березі відпочивають спітнілі та засмаглі-засмаглі аборигени. І періодично лишають вони гральні карти, пляшки та наїдки, і залюбки пірнають-пірнають у спокусливу водойму…
Хіба не казка? Особливо для жителів Донецька. Щоправда, без деяких сучасних нюансів не обійтися. Адже колись у казці, якщо бралися комусь морочити голову, грізно наказували щось таке: «Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що…» 

Станіслав Таравський із села Довжанка неподалік Тернополя на горищі й дотепер зберігає колиску, яку виготовив зі штахет. У ній разом із дружиною виколихав сина, двох доньок, семеро онуків, ще й одного правнука.
Цей добрий, дбайливий сім’янин, господар, майстер  — унікальна людина: став наперекір долі, зумів витримати її сильний удар, не здався. 

У післямові до чемпіонату Євро-2012 колеги-журналісти наперебій розповіли про декалітри випитого інтуристами пива, звалища сміття, яке залишили культурні європейці після себе, а також провели перші паради статистики футбольного заходу. Однак, гадаю, не помічена одна цікава деталь футбольного дійства. Точніше, вона помічена, але інтерпретована, як на мене, не зовсім правильно. Бо йшлося не про щось дрібне (як ото сміття), а про саму суть сучасного футболу. А що може бути важливішим оцінки? Хіба пиво?  

З початком курортного сезону в Криму громадські організації, а також жителі сіл та міст регулярно нагадують владі про стихійні звалища та полігони з побутовими відходами. Адже літня спека — це не тільки прогріте до +25 градусів море, а ще й смердючі хмаринки, що пливуть від звалищ туди, куди вітер дуне, та небезпека пожеж. Особливо «підфартило» тим, хто живе поряд з таким «щастям», бо, окрім неприємного запаху, отримує в навантаження «конячу» дозу канцерогенів та перелік хвороб. І потрібно вже говорити не лише про можливість втратити останнього туриста, а й про кримчан, адже вони тут живуть постійно.