Унаслідок набуття чинності Закону про амністію 268 учасників масових акцій протесту будуть звільнені від відповідальності, заявив Генеральний прокурор України Віктор Пшонка. Цей закон запрацював після того, як мітингувальники у Києві і регіонах виконали домовленості: активісти звільнили приміщення КМДА та державних адміністрацій у Тернополі, Івано-Франківську, Львові, Полтаві й демонтували частину барикад на вулиці Грушевського, аби відновити рух транспорту. Але розходитися з Хрещатика мітингувальники не поспішають, навпаки — зміцнюють загони самооборони й наполягають на тому, щоб були закриті всі справи проти активістів, навіть тих, хто нині перебуває під домашнім арештом. Та чекають, що вже цього тижня у Верховній Раді відбуватиметься повернення Конституції 2004 року.

За резонансністю справа Андрія Слюсарчука, якого в народі назвали Доктором Пі, чиїми «феноменальними» здібностями та «лікарським талантом» впродовж 20 років захоплювалася вся Україна, поступається хіба що справі братковицького вбивці. Та на відміну від маніяка, який зі зброєю і сокирою вривався у сільські домівки, до «рятівника у білому халаті» пацієнти та їхні родичі ставали в чергу добровільно. І навіть були готові віддати останнє з надією на порятунок рідних людей. Якби ж знали, що професор-нейрохірург насправді ніякий не професор і не лікар, і до медицини не має жодного стосунку!  

Далеко не кожному хоч щось говорить прізвище Івана Фещенка-Чопівського, життя якого трагічно обірвалось у радянських ГУЛАГах. Тим часом ідеться про людину, якою заслужено належить пишатися громадянам двох  держав — України і Польщі.
Один із засновників Польського товариства гутників (металургів), член національних науково-технічних товариств Німеччини, Великобританії, США та член-кореспондент Польської академії наук — все це регалії українця Івана Фещенка-Чопівського. Завдяки його знанням і організаторському таланту в незалежній Польщі створено спеціалізований гутний (металургійний) факультет Гірничої академії у Кракові, сформовано наукову школу металознавства та, що було особливо важливо для становлення польської державності, у найкоротші строки налагоджено власне виробництво спеціальних сталей, зокрема особливо міцних для артилерійських стволів. 

Минулого тижня в Криму настала справжня весна — тепла і сонячна. Для півострова такі дивовижні спалахи тепла взимку — скоріш правило, ніж виняток. Якщо на початку місяця тут ще були морози, то протягом останніх кількох днів стовпчики термометра показували +18° а у Севастополі повітря прогрілося навіть до +22°! Уявляєте щастя, коли можна посидіти на лавочці в парку чи пройтися вздовж морського узбережжя, мружачи очі від яскравого сонця! 

Рівненські афганці крокують містом із символічною вічнозеленою гірляндою і зупиняють ходу біля пам’ятника загиблим у локальних війнах та конфліктах. Чоловіки в камуфляжах знімають головні убори: настає хвилина мовчання… 

Чверть століття тому закінчилася  десятирічна масштабна авантюра Радянського Союзу з експорту соціалізму в Афганістан. Однак ця обставина ніяк не може применшувати особистого подвигу офіцерів, сержантів, прапорщиків, солдатів, які на розв’язаній не ними війні стали взірцем вірності військовій присязі та прикладом самопожертви в ім’я бойових товаришів. Наша розмова із саме таким воїном, а ще  засновником і керівником луцького спортивно-технічного клубу «Волинь-Карт» Ігорем КОВАЛЬЧУКОМ.

У тій більш як дев’ятирічній війні брали участь понад 160 тисяч українців. Понад 3 тисячі з них загинули. Ще 8 тисяч наших співгромадян повернулися пораненими та інвалідами, і половини з них уже немає серед живих… Але пам’ять — категорія вічна, тож держава мусить не забувати про кожного свого воїна-інтернаціоналіста. Як і в багатьох колективах, в «афганський рік» заходи, присвячені вшануванню своїх колег, які виконували інтернаціональний військовий обов’язок, відбудуться і в прокуратурі Харківської області. Зокрема, в музеї прокуратури планується відкриття спеціальної експозиції, де будуть зібрані чорно-білі світлини з домашніх фотоархівів воїнів-афганців, їхні нагороди і документи. Серед них — і особисті речі ветерана прокуратури області, кавалера ордена Червоної Зірки Сергія Вовнянка. 

Спільне засідання Громадської гуманітарної ради та Координаційної ради з питань підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т. Шевченка скидалося на своєрідне підбиття підсумків. Аналізував роботу посадовців усіх рівнів у регіонах, пов’язану з іменем Кобзаря, Президент Віктор Янукович. Критиці нікого не піддав, одначе нагадав, що збереження спадщини українського поета, художника і мислителя для нащадків є одним із найважливіших завдань нинішнього покоління українців.
«У процесі підготовки до цього ювілею ми по-новому усвідомлюємо, що доля дала Шевченкові найбільше після його смерті — невмирущу славу і вічну вдячність нащадків. Наше завдання — берегти спадщину Шевченка і передати її тим, хто прийде після нас», — наголосив Президент.

Торік Держфінінспекція та її територіальні органи забезпечили відшкодування втрат фінансових і матеріальних ресурсів держави майже на 1,5 мільярда гривень, з яких понад 500 мільйонів — відшкодування втрат, виявлених у попередні роки. Цю статистику озвучив голова відомства Петро Андрєєв під час розширеного засідання колегії Держфінінспекції. 

Майбутній голова уряду народився 12 жовтня 1918 року в селі Лоцманська Каменка Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). На долю багатодітної селянської сім’ї, де було четверо дітей, випало багато злигоднів. У 1919 р. помер від тифу батько, згодом пішли з життя старший брат і сестра,  сім’я з великими труднощами пережила голодоморні роки. У 1943 р. на фронті загинув ще один брат.
Поворотним випадком, який визначив професію Івана, про що сам згадував, стала у 1930 р. екскурсія школярів на будівництво Дніпрогесу, яке вразило їх своїм розмахом. Він задумав стати електриком і після закінчення семирічної школи у 1933 р. вступив до Дніпропетровського електромеханічного технікуму. Випускники цього закладу, 15 романтичних і завзятих юнаків, серед яких був і Іван Казанець, зробили патріотичний самостійний крок в своєму житті — звернулися у Міністерство важкої промисловості СРСР з проханням направити їх на великі будови країни.