Мій співрозмовник, доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, широкій громадськості відомий насамперед як автор тритомника нарисів про видатних учених з українським корінням, які зробили значний внесок у розвиток світової науки, «Нехай не гасне світ науки». Одні з них через обставини працювали за кордоном, а тому імена їхні залишилися в нас мало знаними, інші піддавалися гонінню і навіть фізичному знищенню більшовицькою владою, а як наслідки, повне забуття аж до привласнення їхніх відкриттів і винаходів іншими людьми.

Василь Андрійович своєю воістину подвижницькою працею повернув імена цих достойників на круги своя, а їхні праці — українській науці.

Ми зустрілися з Василем Андрійовичем, щоб поговорити про роль і значення його феноменальної праці для подальшого розвитку науки, зокрема й української. 

 Виклавши кругленьку суму за поживу для свого чотириколісного улюбленця, моя знайома підправила макіяж, доки наповнювався бак, і плавно рушила. Та майже відразу за межами гладенько заасфальтованої АЗС вскочила лівим переднім колесом у яму так, що знадобилася запаска. Трапилося це посеред столиці на вулиці з промовистою назвою Богатирська. Настрій зіпсувався, а доки ремонтувалася, подумала: незле було б вішати таблички з прізвищами відповідальних за якість доріг на відрізках наших диво-шляхів. А ще про те, що, заправившись, вона  вкотре профінансувала ремонт цієї ковбані.

Сьогодні — Міжнародний день рідної мови. В Україні це свято, крім державної української, стосується ще й 17 мов національних меншин, про які йдеться у недавно ухваленому Законі «Про засади державної мовної політики». Цей документ неоднозначно сприйнятий у суспільстві. Тому саме з його обговорення почалася наша розмова з директором Інституту української мови НАН України  Павлом Гриценком. 

На Житомирщині ще пам’ятні події трирічної давності, коли внаслідок масштабного обледеніння сотні населених пунктів залишились без енергопостачання. Ситуація повсюди була критичною: залізобетонні опори повітряних ліній електропередачі, не витримуючи ваги намерзлої на дротах криги, ламались і падали немов сірники. У ті важкі дні основним робочим інструментом в аварійних бригадах енергетиків стали… бензопили, за допомогою яких долали завали із дерев та обірваних електропроводів. Невдовзі забракло наявного запасу електроопор, через що їх довелось терміново доставляти з підприємств-виробників. Енергопостачальна компанія «Житомиробленерго» через удар стихії зазнала збитків у 6,35 мільйона гривень. Загалом же із урахуванням роботи загонів МНС, лісівників, автодорожників і добровольців, задіяних на ліквідації масштабного природного лиха, втрати сягнули щонайменше 10 мільйонів гривень.

Насущні проблеми головної водної артерії України — Дніпра, водою якого користується 65% населення, менших наших річок та інших природних і штучних водойм неодноразово порушувалися на шпальтах «УК». На Полтавщині не тільки знають ці проблеми, а й беруться їх розв’язувати. Про це — в розмові нашого кореспондента з начальником Полтавського обласного управління водних ресурсів Володимиром ФОМИЧОВИМ. 

Ще з радянських часів повелося, що як у містах і містечках, так майже у всіх селах діяли бібліотеки, за кількістю яких ми досі випереджаємо Великобританію з її цілком заслуженою славою найбільш читаючої країни. Крім книжок, обов’язковим атрибутом кожної читальні були газетні підшивки. За оперативністю «друковане слово» вже тоді поступалось перед радіо і телебаченням, зате міцно утримувало свою «нішу» популярності завдяки суттєво вищій, ніж у «скорострільних» конкурентів, глибині аналітичних і публіцистичних матеріалів. Більше того, ранок радянського чиновництва всіх рівнів зазвичай розпочинався з перегляду центральної і місцевої преси, навіть заголовки статей в якій дозволяли чітко зорієнтуватись щодо пріоритетів у політичній і господарській сферах.

Дехто звик іронізувати над всіма без винятку «пережитками радянської епохи», однак недаремно ще Суворов стверджував, що кожен солдат має знати свій маневр. Отже, лише на користь справі, щоб кожен державний службовець навіть «містечкового» рівня був не просто «заробітчанином», а чітко розумів, що і задля чого він робить на довіреній йому державою посаді. Власне йдеться про формування «командного духу», без якого не може процвітати жодне підприємство чи компанія, не кажучи вже про державу в цілому, успіхам якої громадяни мають радіти, а біди сприймати як власні. 

Повагою американців до букви закону не можна не захоплюватися. Ось і найсвіжіше повідомлення з-за океану прозвучало як грім серед ясного неба: професор медичного центру Університету Міссісіпі Ранджан Батра виявив, що у них досі не скасоване… рабство.

Як справжній громадянин справді демократичної держави він узяв до рук історію США і прочитав, що добре відома 13 поправка до їхньої Конституції, ухвалена з легкої руки 16-го американського президента Авраама Лінкольна, небезпідставно нареченого визволителем американських рабів, була ратифікована 27 штатами протягом 1865 року. 

Якщо у співвітчизників старшого і середнього віку запитати, чи знають вони Шостку і завдяки чому, більшість з них дадуть ствердну відповідь. А як незаперечний доказ повідають про звичайну кіноплівку, на яку в 1960–1980-х роках знімали більшість стрічок вітчизняного кінематографа. Та й сьогодні під час ретропоказів уважний глядач помітить титри шосткинського об’єднання «Свема».

Але все тече і все міняється. І, як звичайно, не в той бік, куди хочеться, а куди випадає. З часом прийшли нові технології і потреба в кіноплівці поступово відпала. А разом з цим залишилися незатребуваними не тільки добротні будівлі ВАТ «Свема», значні виробничі площі, а й тисячі працівників зі світлими головами та золотими руками.

Та все-таки час поступово розставляє все на свої місця. Знайшлися ділові і прагматичні керівники області та міста, представники бізнесових та підприємницьких структур, які разом дійшли оптимістичного висновку: на базі колишньої «Свеми» можна і потрібно організувати якісно нове сучасне виробництво, що відповідатиме світовим стандартам. 

Недільний вечір. Надворі хурделить. Морозно. На вулиці — поодинокі перехожі, які поспішають чимдуж у теплі домівки, та ще кілька тупцюють на трамвайній зупинці навпроти ратуші. А біля під’їзду одного з будинків вервечкою витягнулася чимала черга, що губиться аж у його глибині. Дарма, що холод, усі терпляче чекають.

— Це у «Криївку», — якось по-змовницьки повідомила жінка, зауваживши мій подивований погляд. — Жодної вивіски на будинку чи при вході. Та знайти замасковану «Криївку» нескладно — кожен тутешній підкаже.   

— Надокучають? — цікавлюся у співрозмовниці.

— Звикли, — каже пані Анастасія. — З часу роботи ресторану жодних ексцесів не пригадую. Хоч ресторан є ресторан і зазвичай навколо вирують пристрасті, підігріті алкогольним градусом. Тут такого не побачиш: розгулятись не дозволять охоронці. Відвідувачі спокійні, не гамірні, зайвого шуму не створюють. Від такого сусідства не потерпаємо, бо ні п’яними дебошами, ні децибелами гучної музики ресторан не надокучає. З подібним радше на вулиці зустрінешся, аніж у під’їзді будинку.

Відколи почались «атаки» на «Криївку», відвідувачів побільшало. Аншлаг, як мовиться, і в «Копальні кави». Ніде яблуку впасти у «Майстерні шоколаду». 

22 червня 1941-го Лідія Єгорівна, як і тисячі її однолітків, запам’ятала на все життя. Вчорашні школярі подорослішали за одну добу. Вже 23 червня 17-річна Ліда Рудська увійшла до штабу села Шевченкове з мобілізації.

— Ми з головою сільради об’їжджали на тачанці поля, — згадує Лідія Єгорівна. —  Радгосп великий, шість відділень, 47 тисяч гектарів, і земля добра, орна. Колосся пшениці налите, важке, роса на ньому під сонцем переливається, здається, ніби поле плаче. Важке було відчуття, гнітюче. Зібрати урожай неможливо, а залишати німцям не дозволено. Тому й поля спалювали, і худобу виводили якнайдалі. Усі намагалися діяти згідно із закликами: «Нічого не залишати ворогу!», «Хай земля палає під ногами!»