— На відміну від торішнього, що пройшов на міському стадіоні за участі сільгоспвиробників, із влаштуванням свинячих забігів, цьогорічний був скромніший. Через певні ветеринарні обмеження у зв’язку із запобіганням проникненню на територію України південноафриканської чуми, — пояснив Миргородський міський голова Сергій Соломаха.

А проте й цього разу на святі було на що подивитися, і головне — що скуштувати. Особливо коли йдеться про свинину. Навіть з імпровізованої сцени під оплески і радісні вигуки запустили в космос символ свята — складену з повітряних кульок рожеву свинку, побажавши їй, щоб до наступної осені повернулася додому, оскільки подібні фестивалі тут планують зробити традиційними.

До 1995 року я з родиною проживав у Вінниці, працював на будівельному комбінаті. Але з часом зарплату почали видавати цементом, який ще мав продати, аби отримати «живі» гроші. Тому відкрив рахунок в Ощадбанку за місцем проживання. У 1995-му ми змушені були переїхати у село, аби вижити, а рахунок мій так і залишився у Вінниці.
У 2008-му, коли почали видавати по тисячі гривень, я багато разів їздив у Вінницю. Але грошей не отримав — черги. Тож зміг лише зареєструватися. 

Цього року, аби взяти участь у фестивалі, до меморіалу «Поле Альмінської битви» з’їхалося 150 учасників реконструкції з 10 військово-історичних клубів України, Білорусі, Росії, Франції та Великобританії. Перед початком демонстрації бою гості заходу, блукаючи між солдатськими наметами, спостерігали за зосередженою підготовкою вояків. Артилеристи приводили гармати у бойовий стан, піхота набивала патрони порохом, кухар розпалював вогнище, аби приготувати польову кашу. Між наметами походжали пані у шатах кінця XIX сторіччя, на імпровізованих подвір’ях господарювали селянки у вишиваних сорочках та сарафанах. 

Серед численних заходів до 70-річчя створення підпільної молодіжної організації «Молода гвардія», передбачених прийнятим ще в березні цього року розпорядженням Кабміну, на одному з чільних місць — «демонстрація художнього фільму «Молода гвардія» каналами мовлення та в кінотеатрах». На жаль, українці не дочекалися  широкого показу кіношедевра режисера Сергія Герасимова, картина якого зробила зірками плеяду молодих акторів — В’ячеслава Тихонова, Нонну Мордюкову, Інну Макарову, Георгія Юматова, Сергія Бондарчука, Євгена Моргунова.  

Головна інтрига: чи встигнуть лідери  національної першості відновитися після  непростих матчів на євроарені? Адже  ситуація  у верхній частині таблиці не дає жодному з них права на помилку. Єдине, що можна стверджувати ще до початку протистояння, настрій у всіх українських  учасників  турнірів УЄФА має бути добрий, оскільки у четвер «Металіст» та «Дніпро»  продовжили вдалу ходу наших клубів по континентальні  почесті. А далі — то  робота тренерів… 

Не лише у своєму помешканні, де постійні аншлаги, не тільки на гастролях, де збирає повні зали відвідувачів, а й концертами в найнесподіваніших місцях дивує і зачаровує шанувальників класичної музики одна з найстаріших концертних організацій України — Харківська філармонія. Про те, як вдається симфонічному оркестру зі своїми унікальними проектами конкурувати із всюдисущою попсою, розпитувала заслуженого діяча мистецтв України Юрія Янка харківський кореспондент «Урядового кур’єра».   

До ІІІ Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz вийшла друком книжка «Czernowitz. Черновцы. Чернівці» одного із його засновників — письменника Ігоря Померанцева (нині — редактор російської служби «Радіо Свобода» у Празі). «Це книжка про ауру міста, — зазначив у передмові відомий есеїст Сергій Воронцов. — Аура — це найбільш творча стихія світу. Іноді здається, що не місто чи його жителі породжують ауру — це аура породжує їх. Так у Космосі туманності з часом згущуються в зірки і планети». 

Ще дорогою до Красносілля ми зустріли тудорівських газдів.

— Куди поспішаєте? — запитали жартома, споглядаючи на їхнє колоритне вбрання та реманент, які вони прихопили із собою.

— До млина, — усміхнулися. — Їдемо до Красносілля зерно молоти на борошно. 

Щоразу, переступаючи поріг шкільної кімнати, подумки готуюся зустрітися зі своїми учнями віч-на-віч, думаю, з чого розпочну сьогоднішній урок, що скажу і, ймовірно, почую у відповідь. Бо людина моєї професії тим і відрізняється, приміром, від актора, що не може раз і назавжди вивчити один текст, щораз розпочинаючи ним свій виступ перед такою особливою аудиторією.

Ні на йоту не хочу образити людей театру, яких щиро поважаю і люблю. Тільки школа, на мою думку, — це такий живий, оголений нерв нашого суспільства, торкатися до якого треба дуже бережно, по-філософському мудро й водночас по-материнськи ніжно. Бо, можливо, від того, що скажу нині своїм учням, що засію в їхні світлі незаймані душі, завтра проросте добром, людяністю, особливим почуттям, яке і робить нас носіями українського гена, — патріотизмом. 

 Усе живе довкола нас реагує на зміну пори року: дерева скидають листя, тварини линяють чи впадають у сплячку. Людина — не виняток: ми відзначаємо перехід від літа до осені певним зниженням життєвого тонусу та уповільненням обмінних процесів. «У мене осіння депресія», — часом чуємо від друзів та знайомих, а іноді й самі страждаємо від пригніченого настрою.