Уже загальновідомий факт: з 25 тисяч українських матерів-героїнь майже 10 тисяч проживають на Рівненщині. Це жінки, які народили і виховали 5 і більше дітей. А ось сім’я Онуфрійчуків із села Моквин Березнівського району під цей, сказати б, усталений трафарет не підпадає. Річ у тім, що цих п’ятьох донечок народила мама, та їхнє виховання лягло здебільшого на плечі тата — адже матуся раптово (через інфаркт головного мозку) покинула цей світ 9 років тому…

Пересопницьке Євангеліє, створене 450 років тому, в незалежній Україні набуло статусу національної реліквії: на ньому почали присягати на вірність українському народові президенти держави. 

На Чорноморському суднобудівному заводі завершено будівництво великого морозильного траулера-рибозаводу «Генерал Трошев» для російської компанії «Преображенська база тралового флоту». Судно призначене для промислу риби за допомогою донного і різноглибинного тралення та побудоване на клас Російського морського регістру судноплавства і має необмежений район плавання.

Знайома багатьом ситуація: де працює світлофор, транспорт рухається без збоїв. Як тільки його заміняє регулювальник, обов’язково виникають затори — ручне управління підводить. Щось подібне простежується і при закупівлі державою фармацевтичної продукції. Ліки у нас дуже дорогі. Останнім часом (мабуть, для того, аби зберегти цінову політику) створено ще й дефіцит на цілу групу препаратів, без яких хворі не можуть обходитись.

На думку першого заступника міністра охорони здоров’я Раїси Моісеєнко, проблема породжена зміною керівництва МОЗ. 

Коли про вітчизняну вугільну галузь  говорять на міжнародному рівні, то здебільшого згадують не про рекорди та якість сировини, а про  те, що ціна кожного виданого на-гора мільйона тонн «чорного золота» коштує Україні дуже дорого — два людських життя. На жаль це дійсно так — наша держава займає друге місце в світі після Китаю за трагічними випадками та кількістю загиблих. Буквально недавно рідні та близькі оплакували загиблих гірників двох шахт з Донецької та Луганської областей, а вже позавчора  у місті Димитрово Донецької області на шахті імені Стаханова стався обвал, під яким опинилося двоє шахтарів.

Винахідника рамкового вулика ще за життя нарекли Великим Пасічником і Колумбом бджільництва. Він став рятівником крилатих трудівниць, яких віками нищили заради меду, по-варварськи виламуючи стільники із бджолиних гнізд, розміщених у дуплах дерев або вуликах-дуплянках.

Давній козацький рід видатного бджоляра прославила не стільки войовничість його представників, скільки вченість знаменитого церковного і громадського діяча Феофана Прокоповича. Однак недарма ще мудрий Григорій Сковорода стверджував, що розум і багатство рідко живуть разом.

«…Поки всіх шахтарів не похоронимо, працювати не будемо!» Ось так патетично колись пообіцяв тодішній міністр вугільної промисловості на багатолюдній церемонії прощання з загиблими гірниками однієї з донецьких шахт. Що тоді мав на увазі керівник галузі? Насправді те, що аварійне підприємство не відновить вуглевидобуток, аж поки не дістануть з-під завалів всі тіла «нульових» (так гірничорятувальники називають відшуканих потерпілих без ознак життя) і не попрощаються з ними по-людськи. Тобто проведуть їх на останній підземний горизонт, глибиною всього два метри.

Лише 4,8% території Дніпропетровщини покрито лісами, тоді коли оптимальний показник лісистості для степової зони, за розрахунками вчених, — 8-10%. Отже, зелені масиви у Придніпров’ї бажано збільшити хоча б удвічі. В промисловому регіоні, де підприємства завдають великої шкоди довкіллю, насадження не справляються зі своєю захисною екологічною функцією. Однак сьогодні актуальним є питання не стільки розведення нових лісів, як збереження існуючих. Саме ця думка була  провідною на засіданні обласного прес-клубу реформ, присвяченому темі «Ліси Дніпропетровщини».

Чимало років тому ми — військовослужбовці та пенсіонери військового містечка — побудували біля своїх домівок гаражі й господарські будівлі, які використовуємо і понині. Стояли наші гаражі та сараї і нікому не заважали. Та ось нещодавно військова прокуратура Харківського гарнізону пред’явила позовні заяви про звільнення земельних ділянок, на яких стоять ці будівлі. Мотивували тим, що зайняли ми їх незаконно, а це є землі оборони і вони повинні використовуватися за призначенням.

Але ж ці споруди стоять там понад 10 років. Чому ж саме нині вирішили їх зламати, а землю звільнити? Як порозумітися з прокуратурою і судом? Чи є в нас шанс відстояти свої будівлі?

Ю. МІРОШНІЧЕНКО,
с. Первомайське Харківської обл.

Маю 48 років загального робочого стажу. У 1994 році, працюючи у Чорнобильській зоні, тяжко захворів. Після довгого лікування мене визнали інвалідом профзахворювання ІІІ групи. Нині вже маю І групу. Та на пенсію я вийшов тільки у 1997 році. Пенсія була мала, але тоді у всіх така була, тож я і не перевіряв. А коли все ж таки у 1998 році вирішив перевірити, з’ясувалось, що мені не зарахували на пільгових умовах півтора року роботи у районі Архангельської області, що прирівнюється до Крайньої Півночі. Хоч я і надав  усі належні документи, працівники місцевого відділення ПФ чомусь вважають їх незаконними. Поїхав шукати правди до Києва, та на прийом до столичних чиновників потрапити так і не вдалося. Але чому маю просто забути про кілька років чесно заробленого стажу? Хто допоможе мені відновити справедливість?

М. ШПАНАРСЬКИЙ,
м. Коростишів Житомирської обл.