В останню неділю вересня в Береговому, яке нині відзначає 950 років від часу заснування, відбувається фестиваль інтернаціональної дружби. За радянської доби і в перші роки української незалежності він мав саме таку назву — «Дружба», а в останнє десятиріччя змінив її на «Берег-фест».
Головний у фестивальній програмі марш учасників, одягнених у національні костюми, вулицями міста. Вони йдуть або пішки, або їдуть на святкових бричках, на яких везуть дари осені, до міського стадіону.
Тут на них чекають оформлені міською, селищними та кожною із сільських рад експозиції з живих квітів, овочів і фруктів. Починаються масові гуляння, кульмінаційний момент яких — чавлення винограду. Його, за давньою традицією, здійснюють незаймані дівчата. Воно відбувається під недремним оком Йосипа Галайди — голови Винного ордену Святого Венцела. Цього року першими чавили грона для майбутнього вина Наталія Васильєва і Руслана Полянська.

У Рівному чоловік відстрілювався газовим пістолетом від бродячих псів, які напали на нього вночі біля під’їзду багатоповерхівки. Міліція в його діях складу злочину не знайшла — дозвіл на пістолет рівнянин мав. А сусіди таки отримали добрячу дозу адреналіну. І тепер через Інтернет діляться рецептами обідів, які допоможуть звести собак зі світу: швидко, без пострілів та зайвого галасу. 

Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження», зміни до якого набрали чинності наприкінці 2012-го, категорично забороняє присипляти і відстрілювати бездомних собак. 

Шалений ритм життя накладає відбиток на все. У боротьбі за виживання останніми роками люди більше уваги  приділяють розв’язанню матеріальних проблем. Поспішаючи, не завжди звертають увагу на тон розмови і слова, що вживають. Майже не дивуємося, коли з екрана телевізора або з театральної сцени чи трибуни Верховної Ради злітають «перли», які дітям слухати не дозволяють. Але вони чують. Повторюють, як папуги. Прислухайтеся до розмови учнів навіть початкової школи. Та-а-ке почуєте. Хоч як прикро, та стало звичним, що хлопці з дівчатами розмовляють, вживаючи нецензурну лексику. Суспільство дозволило опустити культурну планку. А мова, як відомо, — обличчя людини. Нещодавно соціологи придивилися до нього пильніше. Що  побачили?  

Наприкінці вересня троє невідомих, один із яких назвався працівником місцевого «Житлокомсерсіву», спробували демонтувати меморіальну дошку Юрію Шевельову, встановлену в Харкові на будинку №17 на вулиці Сумській. Після невдалих спроб вони ударами сокири розтрощили пам’ятний знак і втекли. Інцидент відбувся через півгодини після ухвалення сесією Харківської міської ради рішення про  демонтаж меморіальної дошки, дозвіл на розміщення якої було надано топонімічною комісією ще у травні 2011 року. Це бузувірство сколихнуло не лише громаду Харкова, а й усю Україну, українську діаспору та світову інтелігенцію.  

На початку вересня столиця України втратила ще одну історичну будівлю: знесли будинок на вулиці Саксаганського, зведений у ХІХ столітті, в якому жив учений і політик Михайло Грушевський. Кажуть, там зведуть черговий торговельно-офісний центр.

Дім шість років стояв пусткою і нібито не належав до категорії охоронюваних. Однак факт залишається фактом: у Києві знищили часточку історії й архітектури, навіть якщо вона й не входила у якісь там списки. Невже це конче було потрібно, як і знесення за кілька років до цього у тому самому районі будинку, де жила Леся Українка? 

Увісімнадцяте на берегах Південного Бугу збираються представники різних національностей, щоб продемонструвати власні таланти. Протягом трьох днів Миколаїв під час Всеукраїнського фестивалю національних культур «Дружба» перетворився на центр міжнаціонального єднання, порозуміння, злагоди і толерантності. Терпиме та шанобливе ставлення до представників всіх національностей у миколаївців виховане історією, адже тут сьогодні проживають представники 133 національностей,  серед яких 13 — найчисельніші. 

Якщо раніше про Київ гордо казали: місто каштанів, то віднедавна воно здобуло назву столиці скандального озеленення.

Чого там казати, щоразу, коли йду центром столиці і бачу ці дерева, ловлю себе на думці: це ж як чиновникам потрібно було хотіти зробити якомога краще, щоб вийшло аж так погано. Адже ще кілька років тому дуже приємно було прогулюватись Хрещатиком у тіні великих, зелених каштанів, особливо у спеку. Ба більше того, з гордістю показувала гостям центр столиці. 

За годину до початку виїзного підготовчого судового засідання біля приміщення апеляційного суду в Миколаєві збираються люди. Саме тут мають розглядати справу жорстокого знущання над жителькою Врадіївки Іриною Крашковою.
Першими підтяглися журналісти і просто небайдужі, пізніше до суду зайшла «група підтримки» Євгена Дрижака, колишнього співробітника Врадіївського райвідділу міліції. Серед них — дівчина Євгена Юлія Ткачук та мати Марія. Вони пройшли до зали, коли викликали представників потерпілої сторони. Юлія оголосила: «Та це ж ми — потерпілі». І додала спеціально для журналістів: «Ви побачите ще ту виставу!» Пройшла до зали і справжня потерпіла Ірина Крашкова. Її супроводжували двоє адвокатів. Журналістів попередили, що фото- та відеозйомку під час засідання заборонено. Втім, до його початку колеги фотографували потерпілу і підсудних. 

У документальному виданні «У жорнах голодоморів. Хроніки» дніпропетровського журналіста, краєзнавця та письменника Бориса Матющенка йдеться про війну більшовиків з українським селом. Саме так автор визначив головну тему книжки. У передмові до неї доктор історичних наук, професор Юрій Мицик пише: «Дитинство Бориса Матющенка припало на воєнне лихоліття, голодовку 1946–1947 років, а його дідам і батькам довелося пережити ще страшніші трагедії в історії України — штучні голодомори 1921–1923 pp. і 1932–1933 pp. Отже інтерес автора до цих сумних сторінок історії нашого народу не випадковий. Він зосереджує увагу читача на тих подіях, які раніше замовчувалися, глушилися фанфарами компартійної пропаганди». До 80-річчя Голодомору Борис Матющенко підготував нову, доповнену редакцію книжки. 

Мешкаю у двоповерховому восьмиквартирному будинку. Ми із сусідами хочемо створити в себе ОСББ. Але не знаємо, як правильно маємо заповнити видані нам бланки. Так, у деяких квартирах прописані батьки з дітьми (наприклад, всього п’ятеро осіб), та діти вже дорослі, живуть окремо. Квартири приватизовані ще 2005 року. Чи можна записати до членів об’єднання цих дітей, які фактично тут не живуть, але хочуть входити в об’єднання? А ще в нас є спільні приміщення — комори, де тримаємо городину. Куди саме маємо їх вписати?

У виданих нам документах є такі колонки: № по порядку, номер квартири та назва нежитлового приміщення, ПІБ власника або уповноваженої особи, інші власники цього приміщення, розмір загальної площі житлового та нежитлового приміщення, частка житлового та нежитлового приміщення в загальній площі житлових та нежитлових приміщень будинку, підпис власника або уповноваженої особи.

Будемо дуже вдячні, якщо нам розтлумачать, як правильно створити ОСББ (за процедурою) та заповнити відповідні документи (конкретно за колонками).

В. КОПЕРЛЬОС, с. Верхнє Водяне Закарпатської обл.