Гамлетівське «бути чи не бути» доволі складно проектувати на ситуацію, що склалася в столиці нашої держави довкола виборів Київського міського голови та Київради: надто вже вона неоднозначна.

«Якщо бути — то коли і в який законодавчо прийнятний спосіб?», «Якщо не бути, то як це пояснити громадянам, не порушивши при цьому Конституції та уникнувши міжнародного розголосу?» — краються сумнівами ті, хто мав би за статусом чи посадою достеменно знати відповідь на це, здавалося б, просте запитання, — народні депутати України, обрані киянами «слуги громади» та посадовці  чинної міської ради,  правники центральних структур виконавчої влади, дотичних до проблем дотримання чинного законодавства  у сфері державного управління і місцевого самоврядування.

Коли кажуть, що людині щось відверто пасує, то це однозначно про Любов Тхір та її форму прикордонника. Ось уже де повна гармонія і відповідність! Навіть важко уявити цю чарівну жінку-офіцера в діловому костюмі чи сукні. Наче влита у строгу форму, що додає співрозмовниці особливого шарму, елегантності і витонченості.
Утім, це виключно поверхове враження. Бо форма  формою, а зміст роботи вимагає інших особливих якостей. І насамперед — сили, як фізичної, так і волі, витривалості, аналітичності, виваженості, тобто всього того, що потребує служба прикордонника. 

Бувають відкриття, після яких неможливо, не опираючись на них, розвивати, вдосконалювати ту галузь науки, в якій вони зроблені. Так було, наприклад, у природознавстві після відкриттів Коперника і Дарвіна, в музиці — після Бетховена і Чайковського, в літературі — після Шекспіра і Пушкіна. Всі вони направляли хід людських думок і почуттів. На їх основі люди рухали вперед не лише науку, техніку, мистецтво, перетворювали природу, а й самі виховувались, ставали сильнішими, людянішими, кращими.
У цій дорогоцінній низці постає й педагогіка Антона Семеновича Макаренка, який працював у Харкові в двох закладах — Курязькій колонії і Дитячій трудовій комуні імені Дзержинського. 

Мотивація натхнення у справі, якій присвячуєш своє життя, неодмінно потрібна кожному. Бо саме з цим пов’язані наші успіхи чи невдачі. Тож такі мотивації можуть або згасати, і тоді людина шукає іншої долі, або ж, навпаки, зміцнюватися — тоді отримуєш справжню творчу радість від того, чим займаєшся.
У моєму творчому житті була одна пам’ятна історія. Вона хоч і не стала переломною, та змусила по-іншому поглянути на деякі речі, надати чомусь додаткової ваги. Йдеться про мої професійні співочі початки, коли активно співпрацював із нашими провідними українськими композиторами-піснярами і в концертах, і на радіо. Платон Майборода, Олександр Білаш, Борис Буєвський, Анатолій Кос-Анатольський, Ігор Шамо, Костянтин М’ясков — скільки чудових пісень вони подарували Україні і світу!

А й справді, не любить. Бо хіба ж коханій дарують крадене? У нашій ситуації — крадене у природи, в держави, в суспільства. Троянди й тюльпани вирощують, і заробіток від них чесний. А підсніжники і крокуси заготівельники косять на лісових галявинах — наших з вами спільних, адже у нас більшість лісів — державна власність. Часто підсніжники видирають разом з цибулинами, щоб довше не в’яли. І наступного року на цій галявині квітів уже не буде.  

В  овочевому ряду центрального ринку Донецька відбувався «круглий прилавок». Продавці та покупці жваво обговорювали тему, яка останнім часом не сходить з вуст жителів краю, — перспективи «донецького Чорнобиля».

— Сланцевий газ — то ще півбіди! — гарячкував один із присутніх. — Заморські партнери тільки кажуть, що хочуть у нас щось видобувати, бо насправді можуть нишком закачати у підземні горизонти різні токсичні відходи. Бо зберігати в себе цю гидотну вже ніде, дорого коштує та й небезпечно. Ось і зроблять могильник у нас під ногами…

Сумнозвісним селище Луч Жовтневого району Миколаївської області стало після трагедії Оксани Макар. Рік тому звіряче вбивство дівчини приголомшило країну і світ. Важко було повірити, що таке могло статися з нами і в наш час.

Пристрасті навколо трагедії не вляглися й досі. Відповіді на вічні запитання «хто винен?» і «що робити?» не дав і суд над убивцями. Справжні причини трагедії так і залишилися нез’ясованими. Нескінченні шоу на різних телеканалах виконали свої, замовлені кимось і заздалегідь, завдання, але вони не мають жодного стосунку до істини…

За підрахунками соцекспертів, майже 90% школярів сидять в Інтернеті  щодня по чотири-п’ять годин. І не завжди у пошуках необхідної для навчання інформації. Немало з них левову частку часу проводять на розважальних ресурсах, подекуди сумнівних. Можна лише уявити, скільки інформаційного сміття виливається на дитячі голови за цей час!
На жаль, дорослі члени сім’ї досить часто не знають і не цікавляться, в які ігри грають, що дивляться і з ким спілкуються їхні чада в Інтернеті. При цьому навіть буває таке, що залишають віртуальним незнайомцям номер телефону, домашню адресу, особисті фотографії... 

Природа помилок не визнає. Можливо, тому для людини вона створила унікальний захисний механізм — шкіру, яка приймає всі удари негативного впливу навколишнього середовища, а в стресовий екологічно несприятливий час ще й вступає в боротьбу з погодними умовами, пилюкою та бактеріями. І хоч наша шкіра дуже міцна, швидко самовідновлюється, вона потребує дбайливого ставлення.

Найбільш безжалісна у цьому плані зима, яку супроводжують вітри й морози. На зміну їй приходить весна. Ось у цей період міжсезоння людська шкі?ра засвідчує нестачу сонячних променів і вітамінів сухістю, блідістю, кволістю. Як же її відновити, коли в кишені нема зайвих коштів на французькі креми з натуральних екстрактів? Масками домашнього приготування, рецепти яких зберегли ще наші прабабусі!

Українське родове коріння яскраво висвітилося Володимиру Вернадському з височини 80-річного життя. У «Спогадах» він писав, що батько й мати його були киянами, з родин, де були живі національні традиції. Їхні дитячі роки пройшли в Полтаві й Харкові. Батьки добре знали українську мову. Мати, дуже музична, із сильним голосом (мецо-сопрано), прекрасно співала українські пісні. Бували в них удома й українські хори.
Материн рідний дядько М. І. Гулак очолював разом з Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим знамените Кирило-Мефодіївське братство. Крім того, мати училася в Левашовському жіночому пансіоні в Києві з майбутньою дружиною Костомарова. «Вона часто,— згадував Володимир Іванович, — розповідала мені про її трагічну і романтичну долю».