Що в житті людини, яка хоче, щоб пішли за нею (кожен селекціонер, і не тільки він, про це мріє), головне? Вміння переконати конкретною справою. Результат, що тішить не тільки його творця, а й суспільство. Шлях до цього, особливо в наш час, дуже складний. Адже життя людське співмірне з природними явищами. Одні шукають у верхів’ях потоку. Шумлять, гуркочуть громом і блискавками, наганяючи страху. А потім закривають усе чорною хмарою, яка, здається, ось-ось прорветься довгожданим дощем. Проте знову завіяло-загуло, і сліду доброго не залишилося. Одне слово, з великого галасу — нічого, крім розчарування.

Коли подібне відбувається в суспільстві (а ми це спостерігаємо вже двадцять років), дуже важко доводиться тим, хто звик не шуміти, а робити. У часи великих потрясінь творцеві вистояти перед натиском шаленої бурі самозакоханих руйнівників — так само, як паростку пробитися через асфальт. Володимир Моргун це зробив. Що допомогло? Мудрість. Відповідальність. Професійна гордість.

Хтось думає, що, перебуваючи на владних посадах, може вершити долі і народів, і окремих особистостей, зводячи на п’єдестал нікчем і розчавлюючи світочів. Але істина все одно восторжествує, навіть якщо це трапиться через кілька століть чи й тисячоліття, а розтиражована слава пустот ніколи нічим не продовжиться.
Немає й сліду від могили Володимира Липського, знищеної більшовиками, на жаль, не кожен українець скаже, хто цей чоловік. Та попри те, наш співвітчизник не перестане від цього невігластва бути справді видатним ученим, ботаніком світового рівня. 

Торік восени разом із дружиною надибали в одному із супермаркетів Сум пристойну пральну машину за цілком прийнятною ціною. Оскільки ця покупка вже стояла на порядку денному, довго не вагалися. Але потрібної суми в кишені не виявилося: попросили продавця відкласти техніку на якусь годину, доки сходжу за банківською карткою.
Аж тут нагодилася працівниця однієї банківської установи, представництво якої постійно працює в магазині. Вона люб’язно запропонувала швиденько оформити кредит. Мовляв, зараз триває чергова акція, нею просто гріх не скористатися: внесете мінімальну суму, а потім протягом кількох місяців розрахуєтеся за покупку. 

♦ Спільний проект «Урядового кур’єра» і Секретаріату Кабінету Міністрів «Героїні нашого часу», присвячений найголовнішому весняному Дневі   4-7

Публіцистичний проект «Героїні нашого часу», який «Урядовий кур’єр» здійснив у співпраці з Департаментом інформації та комунікацій із громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів, присвячений Міжнародному жіночому дню, і має на меті через конкретні долі 15 наших сучасниць певною мірою відтворити роль і місце прекрасної половини нашого народу в сьогоденні українського суспільства.
Кандидатури жінок різних професій подавали органи виконавчої влади, громадські ради при центральних державних відомствах, громадські організації, професійні спілки , спортивні асоціації та інші корпоративні інституції.

Найкоштовніша прикраса — то олімпійське «золото», а мрії рано чи пізно здійснюються, якщо мріяти правильно. Правильно вірити, докладати зусиль, ставити мету і досягати. Про все це вона думала, стоячи на найвищій сходинці лондонського п’єдесталу під звуки українського гімну.
Фехтувальниця Яна Шемякіна здобула перше «золото» для України на минулих Олімпійських іграх у Лондоні. Того дня вона здійснила не лише свою мрію, а й виправдала сподівання нас усіх. 

Коли добре знаний на Прикарпатті хірург Ярема Васильович Кобринський робив нескладні операції, з-поміжйого помічників інколи була й дівчинка у завеликому, як на її зріст, білому халаті — його улюблена донька Наталочка. І ніякі вмовляння не змушували її піти в цей час у кіно чи погратися в парку зі своїми однолітками. А тим, хто настійливо допитувався, чи буде вона в майбутньому лікарем, ще з дошкільного віку серйозно відповідала: «Не лікарем, а хірургом!»

Після закінчення Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Штефуца повернулася з дипломом до рідного Ужгорода. З того часу розпочався її творчий шлях. Вибір професії пояснює багатогранністю журналістської праці, змогою часто подорожувати, зустрічатися з новими цікавими людьми і захоплено розповідати про них широкому загалу.
Спершу працювала на обласному телебаченні в інформаційних, інформаційно-аналітичних програмах, була ведучою новин. Разом з колегами започатковувала молодіжну та спортивну програми, експериментувала з різними проектами. Приміром, той, що називався «Просто неба», ознайомлював телеглядачів з життям сільських громад Закарпатського краю. 

Кажуть, що не людина обирає долю — доля сама знаходить свою обраницю. Життєвий шлях подолянки Лідії Новак розпочинався з освітньої ниви: десять років після здобуття першої вищої освіти вчителя української мови та літератури вона працювала на Хмельниччині. Потім здобула ще фах практичного психолога, а після переїзду до столиці перейшла в соціальну сферу.
П’ять років тому вона очолила унікальний центр «Місто щасливих дітей» — благодійну організацію, у якій на довготривалій основі проходять соціально-психологічну реабілітацію діти, котрі залишилися без піклування дорослих. Так-от, їхні зранені душі й лікують фахівці під орудою цієї жінки з добрим і щедрим серцем.

Що колись шитиме одяг для найвищого духовенства католицького світу і навіть самого Папи Римського, розповідає мені по телефону  пані Галина Барщовська з міста Городок Львівської області, й уві сні наснитись не могло! Звісно, у дитинстві, як і більшість дівчаток, любила шити одяг для ляльок. Придумувала для них розкішні вбрання, вигадувала вишукані зачіски. Й оте дитяче захоплення  допомогло з вибором професії, до того ж старша сестра Ірина навчалася у Львівському технікумі легкої промисловості. Тож після школи не довго роздумувала — і собі подала документи до цього навчального закладу. Відтак влаштувалась на роботу у філіалі швейної фабрики «Весна», одночасно навчалась у Тернопільському педінституті. Погодилась перейти на роботу в школу викладати швейну справу, бо і робота цікава, і часу для доньок матиме більше.