Сьогодні прем’єра рубрики «Люди і час». У ній щосуботи розповідатимемо про події, які сталися в дні наступного тижня і позначили свій вплив на розвиток нашої країни і людства загалом. Певною мірою в них відображатиметься особиста думка автора, тож, можливо, не збігатиметься з вашою, шановні читачі. Вважатимемо, що наша ініціатива досягла мети, якщо це стане поштовхом для вас докладніше дізнатися про ту чи ту подію.  

Є вічні цінності і споконвічні інтереси. З часу існування майна і коштів існували й особи, які намагалися ними заволодіти, вдаючись чи то до відкритого грабунку, чи до завуальованих методів на кшталт Остапа Бендера. Про романтичного злодія в літературі, його соціальний феномен ми й почали розмову з Андрієм КОКОТЮХОЮ.
— Пане Андрію, чим пояснити любов читачів до детективів?
— Детектив моделює світ не таким, яким він є, а яким має бути, яким ми хочемо його бачити. Українці консервативні і детективний жанр консервативний, усе відбувається за схемою: злочин, його розкриття і кара. Усі теоретичні праці про детективний жанр сходяться в тому, що в центрі злочину має бути вбивство. Чому? Крадіжка, умовно кажучи, скріпки чи кольє — це все матеріальне, те, що можна пережити, купити, зрештою заробити, а людське життя безцінне. І не важливо, хто жертва — хороша людина чи погана, це завжди трагедія, а зіткнення зі смертю — змога пояснити причини і переглянути шкалу цінностей. Тобто герої детективу перебувають у постійному критичному стані, вони розв’язують певні проблеми і таки докопуються до істини. Отже, хоча б у літературі справедливість торжествує.

Галерея «М-17» з 4 по 16 лютого надала спілці три зали на двох поверхах. Загалом тут експонують роботи останніх років, тому дивує включення до експозиції величного триптиха Людмили Семикіної 1965 року «Легенда про Київ», як і скульптури «Вогонь. Пам’яті Василя Стуса», створеної А. Рибачук і В. Мельниченком у 1980-х. До речі, тут також представлено фотографії, як вони створювали «Стіну пам’яті», знищену в радянські часи. 

Виставка продемонструвала, що ідеологічний чинник не зник, а став багатовекторним. У ньому домінують патріотичний і клерикальний впливи, які сприймаються серцем або шлунком митця. 

Телевізор дивитися страшно — повідомлення про зникнення та побиття людей заморожує і кров, і мозок. Альтернативою міг би стати великий екран, та, на жаль, і  його заполонили відверті «поробки».
Ось намагаються привабити глядача комедійним жанром промоутери фільму «Королеви рингу» виробництва Франції. Та чомусь він аж ніяк не викликає сміху у глядачів. Що смішного в історії кількох поважного віку жінок-продавчинь провінційного супермаркету, які раптом вирішили опанувати мистецтво реслінгу? Особливо нудно це дивитися українським глядачам, бо в нас реслінг не популярний. Як на мене, це й не дивно, бо краще вже до цирку сходити, ніж дивитися на удавані бої між вирядженими, наче клоуни, героями, що товчуть пики одне одному на ринзі (насправді це відпрацьовані трюки, ніхто ударів не завдає, а всі падіння — з підстраховкою). 

Як і більшість зіткнень останнього часу, цей конфлікт був явно з тих, котрих могло б і не статися. Важко збагнути, що змусило керівника Одеської держтелерадіокомпанії саме в цей період політичної напруги перевести новини на російську мову. Спроби з’ясувати щось із цього приводу у керівника обласного радіо і телебачення Марини Аксьонової виявилися марними. Два дні спілкування з працівниками її приймальні зрештою закінчилися заявою, що «цього тижня Марина Віллівна надто зайнята, аби щось повідомити, а взагалі краще було б підготувати офіційний запит». Найцікавіше, що в довгу путь чиновники посилали нас уже тоді, коли предмет непорозуміння був усунутий. Сьогодні Одеська ОДТРК веде свої новини, як і більшість програм, українською мовою.  Але сталося це лише після того, як компанія вже мала під своїми дверима і пікет — три десятки обурених активістів, і пакет — свинячі вуха, «щоб почути одеситів», свинячий язик — «щоб говорити правду», і підручник української мови.  

«У цім краю земля до неба горнеться,
А в росах світяться Тарасові сліди.
В Шевченкове, і в Будище, і в Моринці
Врочисто,
мов до храму, увійди».

Так написав поет А. Савченко. Ступімо ж і ми на цю святу землю, завітаймо у край дитинства світоча, в оспівані ним села, що нині об’єднані в Національний історико-культурний заповідник «Батьківщина поета». 

Зазвичай закохані по щастя їздять до давнього Самбора, де у церкві Різдва Пресвятої Богородиці зберігаються мощі святого Валентина, передані з Ватикану. В середині лютого сюди приїжджають тисячі паломників з України і з-за кордону, аби у щирій молитві попросити заступництва у святого, наповнити серця любов’ю та вірою. Особливо людно в день, коли християнський світ вшановує святого Валентина, і невеличкий інкрустований золотом скляний саркофаг з його мощами встановлюють посеред церкви, аби кожен зміг торкнутися унікальної реліквії.  

За даними Центру грипу та гострих респіраторних вірусних інфекцій, упродовж  минулого тижня  найбільше хворіють кияни та жителі Київщини, найменше  — на Харківщині. 

Значення цієї битви важко переоцінити. Адже взяття форпосту Османської імперії відкрило вихід до південних морів, кінцевим результатом стало повне звільнення Північного Причорномор’я від багатовікового турецького панування. На мапі з’явилися нові міста, зокрема Миколаїв і Одеса.

Штурм фортеці Ачі-Кале (нинішній Очаків) — одна з найгероїчніших сторінок світової воєнної історії.

Одне з доблесних прізвищ тривалий час було забуто, хоч подвиг капітана сучасники оцінили як безпрецедентний. Подібної жертовності на той час російський флот не знав. Звали 34-річного героя Христофор Іванович Остен-Сакен. 

Стільки людей, які зійшлися на презентацію збірки статей «Екранний світ Параджанова» та перегляд проб до його фільму «Київські фрески» і документальної стрічки про нього Романа Ширмана за сценарієм Сергія Тримбача «Небезпечно вільна людина», камерна зала в Будинку кіно збирає не завжди. Надто таку аудиторію: від тих, хто знав Сергія Йосиповича особисто, — до великого гурту студентів кіно-театрального вишу.
Столичний мистецтвознавець Юрій Морозов, упорядник збірки «Екранний світ Параджанова», проанонсував це видання як «перше багатогранне і всебічне дослідження кіно Сергія Параджанова». Статті відомих кінознавців з багатьох країн, присвячені  його «Тіням забутих предків», «Київським фрескам», «Легенді про Сурамську фортецю», ін?шим стрічкам. Це про них у фільмі «Небезпечно вільна людина» сказано: «Іноді йому дозволяли знімати фільми, і тоді народжувалися шедеври».