Після розмови з директором Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем, який вважає, що правду про Другу світову краще видно не з високих трибун, вознесених над блискучими парадами, а в пожовклих фото з родинних альбомів, кілька днів не міг написати ні рядочка. Усе думав: а чим же є День Перемоги для моєї родини? Який слід залишила на полотні саме мого роду та страшна війна?
Про свого діда Федосія пам’ятаю мало. І ще менше знаю про його фронтові будні — буквально кілька історій.
Історію про те, як скупався у студеній волзькій воді після влучення німецького снаряда в баржу, якою переправляли вояків у Сталінграді. З усіх виплив лише дід. Руки від колоди, в яку вчепився у пошуках порятунку, на березі ледве відчепили.

На Сумщині він останній Герой, який ще топче мирний ряст. І хоч уже розміняв 95 років, тримається доволі бадьоро і впевнено. Принаймні щороку на 9 Травня іде до меморіалу Вічної Слави, аби вшанувати тих, хто виборов мирне життя.

— Ви пройшли жорстоке і страшне військове пекло. А чи страшно було під бомбами і снарядами? Бо дехто стверджує, що нічого не боявся…

— Не вірте їм. Ті, хто кажуть, що на фронті не боялися смерті, лукавлять. Я боявся. Але тільки перед боєм, бо потім страх кудись зникав. Може, когось рятували фронтові сто грамів, та це не про мене. Перед боєм я не випив жодної чарки.

Цю легендарну жінку знають тисячі сумчан. Кавалер орденів Вітчизняної війни та Слави, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За відвагу». Почесний радист СРСР.

Коли розпочалася війна, Каті не було й дев’ятнадцяти. Щойно закінчила перший курс Київського авіаінституту, як замість канікул довелося записатися до народного ополчення. А на початку серпня потрапила до складу 3-го спеціального прикордонного полку, де стала розвідницею.

9 травня всі миколаївці, незалежно від віку та політичних переконань, збираються біля меморіалу героям-ольшанцям. Історію подвигу 68 десантників, які стали Героями Радянського Союзу, знають, вивчають, поважають. Адже це єдиний випадок в історії світових війн, коли 68 чоловік (67 десантників та провідник) дістали найвищу нагороду країни. Вони першими в березні 1944-го прорвалися до Миколаєва й провели десантну операцію для забезпечення успішного просування частин, що наступають із фронту.  

Історик, ветеран військово-морського флоту, капітан І рангу Володимир Шило у дитинстві, дивлячись на любовно вбраний у вишитий рушник старенький портрет Шевченка, називав його «дідом Тарасом». І це не дивно, адже поет сприймався як член сім’ї вже кілька поколінь, а читаний-перечитаний томик «Кобзаря», як і в інших українських родинах, був найбільш шанованою книгою. Проте згодом сталася взагалі неймовірна, майже містична історія. 

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ

Півострів воїнської слави і… генеральської ганьби

«Пропаща сила»

Хто створив зло?

Злочин без терміну давності

У перші повоєнні роки офіційно вживалось дике по своїй суті визначення «українсько-німецькі націоналісти», за допомогою якого радянські ідеологи вкорінювали у свідомість людей знак рівності між нацистськими окупантами й тими, хто повстав проти «сталінського порядку». Уже згодом узаконили більш адекватний термін «українські буржуазні націоналісти», хоча з таким же правом можна назвати Жовтневу революцію 1917 року… дворянською, адже більшість її вождів на чолі з Леніним — аж ніяк не пролетарії.  

1944 рік увійшов  в історію як такий, що в протиборстві з німецько-фашистськими полчищами Червона Армія провела десять великих оперативно-стратегічних операцій від Ленінграда до Криму. Значна частина з них була на українській землі.
Гітлер розумів, що з втратою України розвалиться вся фашистська оборонна стратегія. Тому на цьому напрямку німці сконцентрували свої найміцніші стратегічні сили — групу армій «Південь» (командувач Манштейн) та групу «А» (фон Клейста). Вони мріяли відновити оборону по Дніпру і налагодити сушею зв’язок з військами, що були закупорені у Криму. З цією метою було зосереджено 1 мільйон 760 тисяч живої сили, 16 800 гармат, 2200 танків і штурмових гармат, 1460 літаків. 

ЧИТАЙТЕ У РУБРИЦІ:

Український міністр Австро-Угорщини

«Суд історії ще попереду»

«Зоре моя вечірняя»  

До 200-річчя з дня народження Кобзаря один з українських телеканалів «дослідився» до того, що цілком серйозно доводив: геній українського народу — незаконнонароджений син одного з представників царської родини. Тим самим ненав’язливо стверджували, що без «блакитної крові» нікого путнього жодна українка не народить, а страдницька боротьба Тараса з поневолювачами України звелася до банальної сімейної розбірки.