Ця розповідь про буковинську жінку Софію Василівну Колодрівську. Їй випала важка доля: сталінський режим знівечив життя, укравши 17 років молодості. 17 вересня їй виповнилося б 100 років.

У  регіоні триває мобілізація сил і засобів на допомогу українській армії, що змушена протистояти російському агресору. Працюють десятки волонтерських організацій, які збирають кошти, необхідні нашим воїнам речі, продукти харчування.
Під час недавнього телемарафону, наприклад, який організували волинські телевізійники спільно із волонтерами, лише протягом доби на рахунок ветеранської організації волинських афганців надійшло майже 70 тисяч гривень добровільних пожертв.

Я не впізнав у тендітній блідій дівчині в темних окулярах, що спинилася біля звукоапаратури, Настю Приходько. Жодного зіркового хизування — чорний топ, темні джинси, бейсболка... Вона зосередилася на чомусь у собі, і лише коли я нагадав про нашу минулу зустріч, стала привітною. Хоч відчув, що мене не згадала. Що ж, вона одна така серед низки українських поп-співачок, а журналістів біля неї під час двомісячного туру на підтримку наших військових АТО стало на порядок більше.  

Політика впливає на мистецтво. Такий висновок зробила ще перед початком вистави у стінах Національного цирку його керівник народна артистка України Людмила Шевченко. І не дивно. Нині нові виклики постали й для артистів. Більшість гастролерів відмовилася, наприклад, від участі в російських атракціонах, хоча за один вихід на арену наш північний сусіда пропонував їм щонайменше 700 доларів. 

Нинішня політика європейських держав стосовно путінської Росії мимоволі викликає асоціації із назвою відомої праці Леніна «Крок вперед, два кроки назад» та примушує засумніватись в їх здатності протистояти агресору, вже раз продемонстрованої у часи «умиротворення» Гітлера. 

Коли йдеться про людське життя, в неупереджених російських правозахисників спільна позиція з українськими, що грунтується на аналізі фактів. Саме це на зустрічі з журналістами продемонстрували голова Кримської польової місії з прав людини росіянин Андрій Юров і його українська колега Ольга Скрипник. 

Школярів Донецької області цьогорічного вересня вирішили не обтяжувати написанням традиційного твору «Як я провів літо». Папір і справді все стерпить. А от вразливі дитячі душі треба уберегти від зайвих хвилювань, бо на їхню долю цього літа випали такі випробування, які не кожному й дорослому під силу. Недоречно і негуманно зараз ятрити душевні рани юних донеччан спогадами про найважче літо в їхньому житті. Тим більш, що для декого із дітей воно взагалі стало останнім…        

Вочевидь доброчинність вимірюється тим, що ми вже створили, втілили у життя, підтримали тих, кого ніхто не розуміє, навіть тоді, коли від них відвернувся весь світ… Приклад такої доброчинності — християнська благодійна місія «Служіння незрячим», яка вже багато років в Україні підтримує і допомагає людям з порушеннями зору, вселяючи в їхні серця віру, надію та любов. 

На захист територіальної цілісності України нині стали всі: і військові, й добровольці, що воюють у загонах територіальної оборони, і працівники правоохоронних органів. У зоні АТО громадський порядок захищають кілька тисяч міліціонерів з усієї України. Однак підходи до соцзахисту військовослужбовців і працівників міліції, які беруть участь в АТО, дещо відрізняються. Чому так і як змінити ситуацію? Розмовляємо з головою профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України Анатолієм ОНИЩУКОМ. 

— Особливий статус Донбасу? — перепитує донецький шахтар із 28-річним стажем Віктор. — Звичайно, підтримую! Проте заодно слід подбати не тільки про порядок проведення місцевих виборів та вільне використання російської чи інших мов, а ще й про використання індивідуальних плавзасобів. Навіщо? Бо наш Донецьк може невдовзі змінити сухопутний статус і перетворитися на щось типу Венеції… І хтозна, можливо, й на оті наступні вибори будемо добиратися міськими вулицями на саморобних плотах чи надувних матрацах. А місцеві «крутелики» обганятимуть нас вже не на «Мерседесах», а на швидкісних катерах чи скутерах.