Уже понад два десятки років 16 вересня — трагічна дата в історії вітчизняних ЗМІ та всієї України. Того дня безслідно зник, точніше, його зухвало й цинічно викрали «правоохоронці» просто посеред міста, журналіст, ініціатор створення видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Традиційно цього вересневого Дня пам’яті українських журналістів вшановуємо  не тільки загиблого 31-річного Георгія, а й усіх колег, які стали жертвами, виконуючи службові обов’язки, чи за інших обставин.

 На День Незалежності мені зателефонував давній знайомий Юлдаш Тагаєв (він, до речі, на кожне державне свято України шле привітання) і повідомив, що нарешті отримав... український паспорт.
«Тепер, — сказав Юлдаш, учасник АТО з позивним «Бек», — я громадянин України і можу законно жити на території держави, за яку проливав кров. А головне — як інвалід вій­ни зможу нарешті оформити пенсію. Бо майже три роки жив на пожертви побратимів. Мешкаю нині у Вінницькій області в однополчан, то можете, Олександре, приїжджати в гості. Пригощу вас справжнім узбецьким пловом».

 «Ви тільки не лякайтеся, добре? — застерігає Костянтин Рижков і швиденько гортає свій смартфон. — Ось такий нині вигляд має наш будинок на Північній Салтівці в Харкові: аж до шостого поверху, на якому й наша квартира, немає сходів. Тож днями заліз туди через дах, позатягував плівкою вікна, зробив фотофіксацію. Щойно повернувся. Ще й двох років не минуло, як ми придбали омріяну квартиру».

 Виконують усі передбачені виробничою програмою завдання, сплачують податки та допомагають ЗСУ й підрозділам територіальної оборони, розвивають лісогосподарські підрозділи — так працюють в умовах воєнного стану підприємства Сумського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України.

Про це розповідає його начальник Віктор ЧИГРИНЕЦЬ.

 Жителі села Вербівка, яке прилягає до міста, кажуть, що спершу чекали визволення Херсона і не могли повірити, коли побачили українських військових. Вимагали й «паляниця» сказати, і шеврони показати. 
Через близькість до лінії фронту селяни часто сиділи в підвалах, однак у часи затишшя обробляли городи, завдяки яким і виживали. Подеколи допомогу доставляли волонтери, які проривалися в населений пункт правдами і неправдами.
Місцева жителька Ірина Дерев’янко, розповідаючи про життя в окупації, просить вибачити за сльози. Вони з чоловіком і не думали виїздити — мають на утриманні прикуту до ліжка матір. З окупантами, кажуть селяни, намагалися не контактувати, рідко виходили із дворів.

 Мене, жителя Черкас, завжди цікавила історія рідного краю, міста. Як би хотілося дізнатися, хто ходив цими вулицями в минулому, як вони жили, який вигляд мали, чим займалися! Завдяки археологам та історикам-краєзнавцям уже знаємо чимало про наших предків. Однак ще далеко не все. Нагода з’ясувати деталі трапилася недавно. На черкаському Подолі, поблизу пагорба Слави, де планують спорудження житлового комплексу, тривають розкопки на вимогу громади.

41-річний Ілля Шполянський добре відомий у Миколаєві і навіть за його межами. Син священника, до 2014 року мав соціально орієнтований бізнес, займався волонтерством. Коли почалася війна на сході, віддав власний дім багатодітній сім’ї переселенців з Донеччини. А сам, залишивши родину і трьох дітей, пішов добровольцем в АТО. 
Після повернення займався активною громадською діяльністю, створив і очолив у Миколаєві Асоціацію учасників та інвалідів АТО, яка допомагала ветеранам. 

 Брехня була і є невід’ємною складовою політики росії. У кремлі ніколи цього не приховували й неприємно вражають і навіть шокують цивілізований світ печерним цинізмом, виправдовують власні злочини, перекладаючи відповідальність на інших. Пік примітивних виправдань розпочався ще у 2014 році разом з агресією проти України, яку москва назвала «громадянською війною». Чого тільки вартий огидний пропагандистський фонтан різноманітних версій, які мали б переконати всіх, що до збиття малайзійського Боїнга-777 рейсу МН17 і загибелі 298 людей на борту причетні українці, папуаси з островів, інопланетяни та хто завгодно, але тільки не російські військові та ЗРК «бук» із курська! 

Військовослужбовці хотіли в перший же день полону обміняти його на своїх загиблих товаришів. «Мене, живого, на мертвих! Але моє керівництво відмовилося, бо я для них не маю жодної цінності!»
Мені зовсім не шкода цього судячи з голосу молодика, бо в Україну він приїхав не в гості, а вбивати наших громадян. Згадав же його тому, що для росії виявилися нічого не вартими майже 75 тисяч її громадян, поранених, як повідомив New York Times, і вбитих за пів року повномасштабної війни. Це майже по 500 окупантів на день. 

Дрони — очі військових у небі. Щоб чітко визначити позиції ворога, відкоригувати удар артилерії і зберегти життя бійців, треба не лише мати безпілотник, а й уміти ним керувати.
На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну чимало волонтерських організацій оголошували збір грошей і купували безпілотники для армійців. Проте вже зовсім скоро на фронті зрозуміли, що військовим не вистачає знань, аби керувати «пташками».