Як і щороку, 1 вересня українські школярі, відпочилі та спраглі знань, знову сіли за парти у рідних школах. Та, хай як прикро, не всі. Через воєнні дії на території нашої країни, за даними фахівців, від 3 до 4 тисяч неповнолітніх разом із батьками перебувають у так званій сірій зоні — буфері між сторонами конфлікту. Понад 80% з них — шкільного віку. І це тільки на Донеччині. З Луганщини офіційних даних, на жаль, немає.

Звісно, не вся «сіра зона» небезпечна. Але що ближче до лінії зіткнення, то обачнішим слід бути. Отже, через постійні обстріли у населених пунктах майже неможливо організувати безпечне підвезення до шкіл. Це питання напередодні навчального року часто порушували волонтери. 

Монастирищенська райрада створила прецедент на всю країну. Спочатку на сесії у квітні цього року депутати вирішили підтримати роздержавлення районної газети «Зоря» на першому етапі, щоб спільно з райдержадміністрацією вийти зі складу співзасновників. Про це поінформували Держкомтелерадіо. А після включення видання до проекту постанови Кабінету Міністрів, зі значним порушенням терміну «на обдумування», 27 липня на позачерговій сесії ухвалили кардинально протилежне: призупинити своє ж рішення. 

Полтавська область однією з перших в Україні стала на шлях проведення адміністративно-територіальної реформи.   Від самого початку реформу тут проводять на добровільних засадах, без адміністративного тиску, а тому відчутні результати з’явились не одразу. 

Не звикли наші селяни поспішати. Вони консервативні. Та й час нині непростий, потребує зважених рішень. «Ми не очікували такого спротиву. Здавалося б, представники місцевого самоврядування повинні бути зацікавленими в тому, щоб мати більше повноважень, управляти своїми фінансами, розбудовувати свої території. Потім зрозуміли, що вони просто не хочуть брати на себе всю повноту відповідальності. Це стосується і частини депутатів тодішньої обласної ради, — ділиться враженнями від першого етапу реформування голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Головко. На одній із торішніх сесій облради депутати таки ухвалили Перспективний план щодо об’єднання громад. Про те, як його втілюють в області, Валерій Головко розповів «УК».  

Коли наші економічні експерти і представники владних структур говорять про закордонні інвестиції, насамперед мають на увазі зацікавленість великих міжнародних корпорацій у вкладенні своїх коштів в українські проекти. Однією з таких корпорацій можна вважати китайську Huawei (Хуавей), керівники якої вирішили модернізувати мережу найбільшого вітчизняного провайдера зв’язку — Укртелекому.

Про це, інші плани компанії, а також про специфіку українського ринку зв’язку «УК» розпитав у директора Huawei Ukraine пана Чжоу ХАОДЗЕ. 

Усім добре відома дитяча гра «піжмурки», правила якої прості й зрозумілі. Той, хто жмуриться, заплющує очі й рахує до десяти (двадцяти, тридцяти — залежно від домовленості), даючи можливість іншим учасникам гри за цей час заховатися так, щоб його не могли знайти. Наприкінці лічби всіх попереджає, що незабаром іде шукати, отож хто не встиг заховатися — нехай не ремствує. А вже потім розплющує очі і…

Далі — кому як поталанить. Когось «застукують» одразу, інших доводиться довгенько шукати. А трапляються випадки, особливо якщо гурт збирається чималий, коли про когось навіть забувають: сидить собі, сердега, у схованці, чекає, доки його знайдуть, а вже жмуриться інший — хто погано заховався, його виявили першим… 

Неподалік міста Бережани, що на Тернопіллі, стоїть гора Лисоня. Тут наша доля, тут наша воля, тут наша трагедія. Упродовж серпня-вересня 1916 року на цій горі тривали кровопролитні бої. На герць з російським агресором тоді стали Українські січові стрільці, які з початком Першої світової створили добровольчий легіон. Понад тисячу їх тут полягло чи отримали поранення або потрапили до полону.

Цьогорічного вересня впродовж тижня в Бережанському районі тривали заходи з відзначення 100-річчя від часу боїв на Лисоні та вшанування пам’яті усусів. Наймасштабніші з них відбулися минулими вихідними на самій горі. Тисячі людей зібралися тут на низький уклін стрільцям. 

Допитливі екскурсанти зазвичай не поспішають прочиняти двері Полтавського краєзнавчого музею, уважно придивляючись до самого будинку. Що їх дивує? Герби на стіні? Незвична архітектура? Чи, може, різнокольоровий дах?

Насправді колишня будівля Полтавського губернського земства — перший зразок нового українського архітектурного стилю, який заперечує псевдонаслідування. Це оригінальний проект, в якому відобразилися народні художні уподобання архітектора Василя Кричевського. Напевне, в такому незвичайному будинку незвичайні речі можна побачити. 

Що знаменно, говорять в обласному військовому комісаріаті, то це великий наплив жінок. 160 харків’янок цьогоріч також одягли однострої контрактників. Показники стали рекордними для регіону за всю історію незалежності України і мають постійну тенденцію до зростання. 

Син-студент стривожений: таки не на жарт, каже, все закрутилося зі стипендіями. Якщо справді відберуть, буде шкода, старався ж.

«Не хвилюйся, — кажу, — в тебе ж самі п’ятірки, виходить, матимеш академічну за особливі досягнення». Уже кілька семестрів поспіль він, студент факультету іноземної філології, отримує підвищену стипендію — 925 гривень на місяць. Вистачає її не набагато, але певний стимул учитися є, і я це бачу. 

Анатолій зрадів телефонному дзвінку, на який навіть не сподівався. Залишившись без роботи та без власної невеличкої друкарні, яку довелося «віддати» за борги, він кілька місяців безуспішно намагався знайти застосування своїм знанням та досвіду поліграфіста й управлінця. Втім, траплялися лише пропозиції або неофіційного працевлаштування, або ж не за фахом. Тож і перебивався випадковим підробітком, щоб якось прогодувати сім’ю… А тут голос колишнього колеги в трубці за тридцять секунд розмови розв’язував усі його проблеми. Той телефонував з Росії, говорив квапливо, але всі деталі обіцяв розповісти при зустрічі. Пропонував престижну роботу в солідній видавничій компанії, стабільну й високу платню. «Виїжджай прямо завтра до Бєлгорода, там будуть ще кілька харків’ян, вас зустрінуть. Я вже працюю тут два місяці, все добре, до зустрічі», — скоромовкою проговорив знайомий і від’єднався.

Подальший розвиток подій, як розповів Анатолій, починався гладко, хоча його й насторожувало те, що після зустрічі в нього і ще у трьох харків’ян відібрали документи (для оформлення, пояснили).