Уже в нинішньому опалювальному сезоні нам з вами обіцяють можливість заощадити приблизно 20% вартості послуг з централізованого опалення. Це стало можливим завдяки змінам у  порядку нарахування плати за послуги з централізованого опалення для населення, розробленим Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства. За словами його очільника віце-прем’єр-міністра Геннадія Зубка, ключовим позитивом рішення є те, що громадяни платитимуть лише за фактично спожите тепло. 

Платив нещодавно за газ у відділенні Ощадбанку в нашому селищі. Дружина стояти в черзі не захотіла і, залишивши мені гроші (стільки, скільки було написано в квитанції), пішла до магазину. Там і домовилися зустрітися. Але коли моя черга наблизилася до віконця каси, я пошкодував, що відпустив дружину: для повного розрахунку мені бракувало три гривні. Спочатку подумав: неправильну суму написав у квитанції. Але касирка, взявши в мене папірець, сказала, що заповнений він правильно. «Просто із 7 грудня Ощадбанк бере комісію за кожен сплачений платіж за газ — три гривні.  Ось, бачите, на віконці про це написано...» 

Рядки з вірша «Клятва», де є промовисті слова «Донбас ніхто не ставив на коліна і нікому поставити не дано!» тутешній пролетарський поет-шахтар Павло Безпощадний написав у похмурому 1942 році, коли край перебував під окупацією німецько-фашистських загарбників. Тепер його рідна Горлівка, де похований один із патріархів місцевої літератури та є вулиця, названа його іменем, знову окупована. Причому нинішня реальність, на превеликий жаль, зіграла злий жарт з автором, оскільки зараз на коліна частину Донбасу поставив фактично ніхто — несусвітні неуки, нікчеми, професійні нероби, маргінали і кримінальні елементи, якими на відстані та зблизька керують кремлівські ляльководи.

Донбас — край розвиненої потужної промисловості та індустрії, науки й освіти, культури і мистецтв. Одна з характерних його особливостей те, що окрім багатющих родовищ чорного золота й інших корисних копалин найцінніше багатство — це суто людський потенціал, адже успішні представники майже всіх сфер життя відомі далеко за межами регіону. 

"Урядовий кур'єр" вітає Вас з Новим роком!

На Новорічні свята усі люди на земній кулі в душі стають дітьми — наївними, щирими і замріяними. Кожному кортить бодай на мить зазирнути у майбутнє. Прагнення цілком зрозумілі та обгрунтовані. Озираючись на прожите, не хочеться наступити на старі граблі. Тож кожному хочеться знати про майбутній рік щось бодай у загальних рисах. 

Ялинкові прикраси від 1890-го до нинішнього різноманіття можна побачити на триметровій ялинці, яку організатори новорічного дійства встановили у столичному музеї Тараса Шевченка. Кажуть, що іграшки скуповували і на блошиних ринках, і зверталися до колекціонерів, а деякі довелося робити власними руками.

— У країні найбільше збереглося ялинкових прикрас, виготовлених у 1990-х, 2000-х роках, — розповідає керівник Академії свят «Боржомі» Леся Патока. — А ось іграшки початку минулого століття, які робили зазвичай із вати й картону, нам довелося відновлювати за допомогою світлин. 

 Із 60-х років минулого століття і майже до його кінця невід’ємною частиною вигляду наших міст і селищ були численні телевізійні антени на дахах багатоповерхівок. Їхні силуети, здавалося, завжди свідчитимуть, що ми живемо в епоху ТБ. Та ні, технології кабельного й супутникового прийому залишили класичному ефірному лише третину аудиторії.

Абсолютна більшість цієї третини вже понад три роки має змогу приймати безплатно приблизно 30 програм у цифровому форматі, який забезпечує вищу якість зображення та звуку. Та й доступна кількість аналогових програм, як правило, менша порівняно з «цифрою». Тож вона уже мала б поховати аналоговий прийом раніше, ніж у терміни, в які Україна обіцяла Європі це зробити, — до 17 червня 2015 року.

Головне завдання, яке стояло перед Міністерством інформаційної політики на 2015 рік, — максимально збільшити мовлення українських електронних ЗМІ в зоні АТО. Наскільки мети досягнуто, розповів «УК» радник міністра інформаційної політики в зоні АТО Олександр Бригинець.

Січень — місяць велелюдних Різдвяних свят. Хоч як це сумно, та не всі українські сім’ї зберуться у ці дні за святковим столом з веселим настроєм у повному складі, не в одній домівці проллється гірка сльоза пам’яті… Та й прийдешній рік червоної Мавпи — тварини з непередбачуваною поведінкою — нічого доброго нам не віщує. В народі вже побутує побажання: «Хай червона Мавпа принесе до хати щастя і добробут — тільки не гранату!» 

Ситуацію, яка склалася з українською мовою в українських(!) школах Києва, інакше як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: «Ось у радянські часи такого не було!» Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства не пригадую.

Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії й не до ліцею, а звичайної школи у центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої українськомовні діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв — виключно російською. А коли я сама почула, як класні керівниці обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано.