Чи мають право комунальники позбавляти громадян, які мають заборгованість за житлово-комунальні послуги, права безперебійного користування послугами водовідведення? Хіба шлях судового розв’язання проблеми і дій судових виконавців хтось скасовував? І хіба правомірно встановлювати заглушки у квартирах, мешканці яких мають борги?

В. І. ПІСТУНОВ, м. Запоріжжя

Я приватний підприємець, займаюся торгівлею. Чи маю право брати на роботу реалізаторами іноземних громадян, які є студентами одного з київських університетів?

Василь ТРОШКІН, м. Київ

Днями побував у Сумському обласному краєзнавчому музеї з доволі приємною місією. Разом з його працівниками оформив і підписав документи про передачу низки документів і матеріалів, що стосуються життя і творчості талановитої оперної співачки, заслуженої артистки України Олександри Жили (1924—1978), яка народилася на Сумщині, свого часу співала на сцені столичної опери разом з уславленими Борисом Гмирею, Белою Руденко, Петром Білинником, Іваном Паторжинським… Її голос пам’ятають і високо оцінюють наші легендарні сучасники Дмитро Гнатюк та Анатолій Мокренко. 

Наше нинішнє прощання із вождем світового пролетаріату відбувається зовсім не у дусі гарної німецької стрічки, назву якої виніс у заголовок. Тобто без щонайменшої любові, поваги, ба навіть співчуття до людей, що належали до кількох попередніх поколінь й відпрацьовували свою версію побудови гармонійного суспільства.
Пам’ятники вождеві світового пролетаріату в нас валять зухвало, з викликом, не те щоб навіть не прагнучи увібгати цей процес у якісь законні рамки — радше із наміром показати, що дії такі зовсім не потребують якихось писаних підстав. Це коли в центрі Києва і великим натовпом.
Коли ж  у маленьких містечках і за відсутності потрібного «кворуму» — то тишком-нишком, ночами, але із тим самим підтекстом: «і що ви нам зробите»?

У бурхливий час людського протистояння  і зіткнення протилежних поглядів на життєвий устрій,  на вибір пріоритетів, авторитетів,  традицій і просто людських симпатій,  як ніколи, важливий пошук суспільного консенсусу.   В Україні багато сіл з такими назвами, як Мирне, Тихе, Добре. Гадаємо, що не випадково українцям вони до вподоби. Як ставляться мешканці цих сіл до нинішніх подій в країні? Де, на їхню думку, сховалися нині миролюбність та спільність українців, які об’єдналися  у державу, а тепер можуть розбігтися по різних кутках? «Урядовий кур’єр» розпочинає цикл публікацій «Одна країна — одна доля»,  і перший репортаж  — із села Мирне Рівненської області.  

Я, дитина війни, маю 52 роки трудового стажу. В 1998 році мені нарахували пенсію з коефіцієнтом 4,6. Після виходу на пенсію працювала деякий час на невелику зарплатню. Її врахували при перерахунку пенсії, і, на мою думку, це вплинуло на коефіцієнт зарплати. Бо порівняно з попереднім він знизився до 3,3. Це значно знизило мою пенсію. Чи є вихід із такої ситуації?

Лідія МОТОРА,  місто Чернігів 

У 1998 році я оформилася на пенсію за віком. Перед тим через два інсульти отримала другу групу інвалідності. Але роки з1986 по 1998 не ввійшли до загального трудового стажу. Поясніть, чому? Адже це впливає на розмір пенсії.

Світлана СТАРИКОВА, місто Ірпінь,  Київська область 

Понад десять років мій робочий час бібліотекаря обласного дитячого протитуберкульозного санаторію становив 3 години 36 хвилин. Жодна перевірка порушень у цьому не вбачала. В кінці минулого року перевірка з відділу праці Новозаводського райвиконкому у висновках написала, що час роботи бібліотекаря має становити 4 години 06 хвилин. То яким чином має нараховуватися моя зарплата: 4 години — із 7-годинного робочого дня чи 4 години з 8-годинного?

Антоніна ШКАРАНДА, місто Чернігів 

Поки ми розмовляли з Варварою Антонівною в кімнаті поряд із класом, де сиділо її тридцятеро чотирикласників, я краєм вуха прислухалася, очікуючи, коли ж почне наростати характерний гамір, що завжди виникає там, де збираються докупи хоча б кілька дітлахів. Виходячи, вона попросила: «Посидьте тихенько, до мене кореспондент з газети прийшла». Усього тільки. І цілу годину з класу — нічичирк. 
Півстоліття зі своїх сімдесяти років Варвара Антонівна працює вчителькою. Сорок п’ять — у  гімназії «Межигірській» на Подолі, створеній  1936 року. Багато вчителів у ній, а також завуч — колишні учні Варвари Антонівни. Цього року знову випускає четвертий клас. Наступного її знову просять взяти перший клас. Строгість учительки не відлякує — навпаки: охочих потрапити до її класу більше, ніж вона може взяти. «Не знаю, чи візьму, все-таки вік…» — стенає плечима Варвара Антонівна. І водночас не уявляє себе без роботи: за все життя на лікарняному була, коли оперували апендицит і коли народила доньку. «Здавалося, можна було б уже й не працювати. В мене чудова родина: донька, зять, двоє онуків. А я не можу без роботи. Здається, що тут теж мій рідний дім», — каже. Й очі — вологі.

Коли з чоловіком дивимося телешоу, яких безліч у новорічні свята, граємо в своєрідну гру — «вірю-не вірю». Ситуація режисирована чи реальна? Сперечаємося. Він переконує: «Натуральна правда, люди такі щирі, обстановка життєва». Я не вірю: «Телебачення — справжнісінька ілюзія». Він: «Подивись, жінка плаче, невже таке можна зіграти?» Я ж йому не розказую, коли жінки плачуть взаправду, а коли вони грають як актриси. Адже акторського дару в жінок ніхто поки що не відняв. Чоловіку ж нагадую одну ситуацію. Щоби повернути його з теленебес на реальну землю.