На лісовому масиві Старківка села Шибалин неподалік м. Бережани на Тернопільщині 24 жовтня відправили панахиду, освятили та відкрили оновлений меморіал воїнам Української Повстанської Армії Василеві Соляру, Іванові Львівському, Михайлові Ухману, Михайлові Соляру та Йосипові Совину. Тут у криївці, збудованій власноруч, вони 18 квітня 1947 року загинули, але не здалися ворогові.

Про відважного воїна часів Другої світової Володимира Майборського нині згадують дедалі рідше. То колись у його мальовничі Зіньки на Хмельниччині приїжджали юні слідопити, щоб подивитися на живу легенду, воїни дивізії, у якій воював, невгамовні журналісти. Не те тепер. Інтерес до його подвигу, на жаль, слабшає. 

Напередодні Покрови Пресвятої Богородиці знайомі з Василькова запросили на вшанування пам’яті їхнього побратима Дмитра Гончаренка, який народився 14 жовтня 1986 року і став першим у місті Героєм України, який загинув на російсько-українській війні. Звісно, не міг відмовити землякам, бо вважаю своїм журналістським обов’язком розказувати читачам «Урядового кур’єра» про хоробрих синів і дочок України, які воювали, а надто тих, хто загинув, захищаючи Батьківщину. Окрім волонтерства, Дмитро Гончаренко був одним зі співзасновників громадської організації «Відсіч», яка активно працює у Василькові.

До Дня захисників та захисниць України рівненські журналісти видали книжку «Рядові неоголошеної війни», яку презентували в обласній науковій бібліотеці. Це збірник матеріалів, уміщених у періодичних виданнях — від районних газет до «Урядового кур’єра».  До речі, відкривають книжку саме наші нариси про Героя України Ігоря Гордійчука («Червоні яблука від мами» — «УК», 27 листопада 2014 року), нині начальника Київського військового ліцею імені Івана Богуна, і «кіборга» Федора Мисюру («Вижити допомогла любов» — «УК», 13 жовтня 2015 року), нині начальника управління інфраструктури та промисловості Рівненської ОДА.

 2014 року  одними з перших на герць з московитським ворогом стали добровольці. До унікального руху долучилися чоловіки й жінки, люди різного віку, соціального рівня й освіти. Чи не найголовнішою рисою, притаманною цим мужнім людям, була вмотивованість. Бажання захищати рідну землю переважувало брак вишколу, належного обмундирування і матеріального забезпечення.  І вони блискуче виконували бойові завдання. Та, на жаль, багато  віддали за перемогу найдорожче — власне життя.

Його могила — на центральному кладовищі в рідному Білопіллі. На пам’ятнику викарбувано дати життя: 24.07.1979 — 13.08.2014. Тобто доля відвела йому лише 35 років. Ще б жити й жити, радіти сонцю і небу, синочку і дружині, батькам, сестрі, родичам, друзям, військовим побратимам. Але не судилося. 

Село Воздвиженське Шосткинського (донедавна Ямпільського) району на Сумщині лежить у глибинному Поліссі, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, віддалік гомінких трас і міст. Буваючи тут, мимоволі думаєш: чим потрібно було керуватися, наскільки перейматися долею земляків, щоб залишити комфортний і високоосвічений Мюнхен і переїхати до глухого напівзабутого Воздвиженського, аби жити поруч із селянами, організувати унікальне для Європи трудове братство, що стало практичною і зримою моделлю християнської цивілізації?

«Тут нацисти розстріляли понад 100 тисяч людей. Тут важко говорити. На тисячі років його окупувала тиша. Тут важко дихати. Тисячі дітей зробили тут останній подих. Тут важко стояти. Тисячі куль збивали з ніг убитих саме тут, в урочищі Бабин Яр, що пронизане болем і криком, кров’ю і смертю. Це місце Господь покинув назавжди, а диявол оминає стороною. 80 років тому тут сталися жахливі злочини», — саме такі слова з відвертим болем у серці промовив Президент Володимир Зеленський під час заходів до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, що відбулися в Меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр» у Києві.

Берегти пам’ять про українських героїв — святе завдання кожного з нас. Адже українцям судилося бути народом-борцем у минулому й у новітній історії теж. Люди доброго серця та чину нині на лісовому масиві Старківка села Шибалин неподалік м. Бережани на Тернопільщині оновлюють меморіал на вшанування пам’яті воїнів Української Повстанської Армії Василя Соляра, Івана Львівського, Михайла Ухмана, Михайла Соляра та Йосипа Совина. 

Україна повертається до джерел своєї історії. Оприлюднюють нові факти, з погляду сучасності трактують уже відомі. Але мало констатувати, визнавати, захоплюватись. Які висновки робимо з минулого, чого вчимося?