Село Воздвиженське Шосткинського (донедавна Ямпільського) району на Сумщині лежить у глибинному Поліссі, майже за дві сотні кілометрів від обласного центру, віддалік гомінких трас і міст. Буваючи тут, мимоволі думаєш: чим потрібно було керуватися, наскільки перейматися долею земляків, щоб залишити комфортний і високоосвічений Мюнхен і переїхати до глухого напівзабутого Воздвиженського, аби жити поруч із селянами, організувати унікальне для Європи трудове братство, що стало практичною і зримою моделлю християнської цивілізації?

«Тут нацисти розстріляли понад 100 тисяч людей. Тут важко говорити. На тисячі років його окупувала тиша. Тут важко дихати. Тисячі дітей зробили тут останній подих. Тут важко стояти. Тисячі куль збивали з ніг убитих саме тут, в урочищі Бабин Яр, що пронизане болем і криком, кров’ю і смертю. Це місце Господь покинув назавжди, а диявол оминає стороною. 80 років тому тут сталися жахливі злочини», — саме такі слова з відвертим болем у серці промовив Президент Володимир Зеленський під час заходів до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, що відбулися в Меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр» у Києві.

Берегти пам’ять про українських героїв — святе завдання кожного з нас. Адже українцям судилося бути народом-борцем у минулому й у новітній історії теж. Люди доброго серця та чину нині на лісовому масиві Старківка села Шибалин неподалік м. Бережани на Тернопільщині оновлюють меморіал на вшанування пам’яті воїнів Української Повстанської Армії Василя Соляра, Івана Львівського, Михайла Ухмана, Михайла Соляра та Йосипа Совина. 

Україна повертається до джерел своєї історії. Оприлюднюють нові факти, з погляду сучасності трактують уже відомі. Але мало констатувати, визнавати, захоплюватись. Які висновки робимо з минулого, чого вчимося?

У 80-ті роковини початку масових розстрілів у Бабиному Яру в Києві Президент Володимир Зеленський поклав квіти до пам’ятника громадянам, страченим нацистами у Бабиному Яру, і встановив лампадку до підніжжя пам’ятного знака «Менора». 

Дорога до Станиці Луганської була довгою. Тому, вмостившись на задньому сидінні військового позашляховика, я вирішив одразу подружитися з попутниками: оператором військового телебачення ЦТРС Геннадієм Салівоном (задрімав уже через 20 хвилин поїздки), який сидів поруч, і начальником пресгрупи оперативно-тактичного угруповання «Північ» старшим лейтенантом Оленою Мокренчук (зайняла переднє сидіння біля водія). Старший лейтенант у камуфляжі виявилася дуже приємною, розумною, чудовою співрозмовницею. Завдяки їй я поповнив диктофон найтрагічнішими спогадами про війну, не помітивши, як доїхав до місця призначення.

«Усе буде гаразд»,— фраза-віра Володимира Труха. З нею він зростав, жив і загинув. Поліг із вірою, що все буде гаразд в Україні, яку так любив і пішов захищати від ненависного ворога.

Доля відвела йому до болю мало — лише 28 років. Однак він прожив їх гідно, чесно, самовіддано і яскраво. Командир взводу 15 окремого мотопіхотного батальйону «Суми» 58 бригади Збройних сил України Валентин Ничвидюк загинув восени 2017-го на Луганщині у зоні проведення антитерористичної операції

Спекотного кінця липня 2014-го Рівне прощалося зі старшим сержантом 39 батальйону Нацгвардії «Дніпро-2» Ігорем Волошиним — першим рівнянином, який загинув за Україну. І єдиним сином викладача Рівненського кооперативного економіко-правового коледжу Наталії Волошиної.

Дев’ятої п’ятниці після Великодня тут із 20-х років минулого століття збиралися патріоти, щоб вшанувати героїв-козаків, які поклали голови за волю України на легендарному острові Журавлиха під Берестечком у 1651 році. А православні священники неодмінно правили поминальну службу. Ані польський, ані німецький та більшовицький режими не змогли вирвати з корінням народну пам’ять…