Картина, яку довелося бачити ще на початку 90-х, досі не йде з пам’яті. Поблизу центрального ринку в Сумах біля входу в магазин лежав юнак 20–22 років. Худий, виснажений, він силкувався підвестися, однак рухи в нього були рвійні, конвульсійні, розмашисті — на п’яні зовсім не скидалися.

Коли під’їхала карета «швидкої» і медики оглянули пацієнта, стало зрозуміло: хлопець добряче передозувався наркотиками. І забрали тоді його не до витверезника чи міліції, а до наркологічного диспансеру. Як зараз чую слова однієї жінки, яка стояла поруч: юнак уже не жилець на цьому світі, дні його пораховані. І вона мала рацію. 

Дбайливі батьки завжди переймаються не лише тим, що їсть, носить їхнє чадо, чим грається, а й у яких умовах грається. Останнє можна легко проконтролювати вдома, чого не скажеш про вулицю. Особливо важко це робити, коли дитячий майданчик у дворі не обгороджений. А такі, на жаль, майже всі. 

Ось і заходять на них не лише маленькі діти, на яких вони і розраховані, а всі, кому заманеться. І якщо гойдалки та гірки виживають після набігів підлітків (у них чомусь постійно виникає бажання щось зламати), а лавки — після посиденьок веселих компаній, то майданчикам неодмінно в прямому значенні цього слова підмочують репутацію чотирилапі друзі людини.

Не пробачу. Тим, хто нищить Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник, — не пробачу. Тим, хто лобіює передачу найцінніших лісів цього заповідника під забудову. Тим, хто таким чином нищить Ялту і весь Південний берег Криму як курорт, як унікальну оздоровницю.

Мова про майже тисячу гектарів лісів, які хочуть забрати у Ялтинського заповідника. Офіційно — для «розвитку» селищ Великої Ялти. Неофіційно — для дерибану під забудову. Але хоч би якою була причина вивести з-під суворої охорони зарості кримської сосни та ялівцю — результат буде один: втрата величезною територією Південного берега Криму курортної функції. Втрата найціннішого — кліматичного чинника. Який забезпечує — поки що — лікування бронхолегеневих та багатьох інших захворювань. 

Відгуляли, розговілися, відзвітували, відсвяткували День Перемоги. Велике свято зробили дійством політичним та ознаменували. Прапорами різними і без. Хто як може, хто на що здатний. Одні свастику забороняють, інші дозволяють, треті — нібито як точно проти, але пояснюють це нерозумно. Це все сумно і трохи шкода.
Мій День Перемоги — свято особисте. Заповітне, потаємне, інтимне. Якщо є «діти війни», то є і «онуки війни». Я — внучка війни. Дід мій, Костя, який пройшов усю війну, помер через чотири місяці після мого народження. Він не знав, що онука-журналіст обов’язково захоче розпитати його про бойові будні, про любов і радощі, про життя і щастя, просто поради попросити. Не судилося. Але у нас із дідом одначе є невидимий зв’язок. Це я зрозуміла, коли опинилася на цвинтарі в Івано-Франківську, де він похований. Стежка раптом привела до його могили ... 

Найбільшим віднайденим до цього часу в Україні захороненням жертв комуністичного терору є Биківнянські могили під Києвом, де покояться до 100 тисяч так званих ворогів народу. Протягом піввіку цей злочин приховувався від народу, і тільки наприкінці 1980-х під тиском громадськості рештки розстріляних, що валялися в лісі (близько 7 тисяч), було зібрано у велику могилу. Вона була належним чином оформлена з написом, що в ній поховані жертви німецько-фашистських загарбників, і відкрита напівтаємно шостого травня 1988 року. Однак ситуація в Україні складалася так, що тільки четверта урядова комісія була змушена прийняти правильне рішення, і вже через рік брехливий напис було збито.  

«У Києві біля консерваторії хтось посіяв жито, і маки від здивування зацвіли голубим» — ці рядки з білого вірша Ігоря Орача, талановитого українського поета-філософа, котрий, на жаль, залишив наш світ на злеті творчого життя понад 40 років тому, пригадалися в зв’язку вже з власним журналістським відкриттям: посаджені на столичному Хрещатику нинішньої, короткої як спалах зірки весни червоні італійські каштани виявилися звичайними кінськими, з традиційними для цього різновиду білими квітками і формою листя. 

Цими днями в Сумах стало більше на один благодійний фонд. Організатори назвали його двома словами, що несуть особливе духовне і моральне світло – «Вічний вогонь». Справді, мова — про той одвічний, благородний і щемливий вогонь, який має нагадувати всім живим про подвиг батьків, дідів, а для багатьох уже і прадідів у роки Великої Вітчизняної війни.
Мета фонду не настільки осяжна і масштабна, щоб говорити про якусь довготривалу перспективу. Група небайдужих сумчан, серед яких громадські діячі, депутати, представники тих чи тих об’єднань, узялися назбирати грошей для відновлення… Вічного вогню на території меморіалу Слави в обласному центрі. Він згас ще з десяток років тому, і поки що жодна міська влада за цей час не змогла (чи не захотіла?) знайти кошти, щоб сплатити за природний газ і решту відповідних послуг. Як це назвати? 

Святкування Великодня зіткане з багатьох добрих традицій і символів, яких ревно дотримуються в галицьких родинах. Один з таких днів — Обливаний понеділок, коли молодь влаштовує веселі забави з обливанням чистою водою під акомпанемент жартів, сміху! Однак від первісного обряду, в який закладено глибокий зміст очищення життєдайною водою, самого символізму залишилося небагато. А ще в такий спосіб парубки залицялися до дівчат. То що символізує нинішня традиція Обливаного понеділка? Скажу одразу: в такій формі, як це відбувається, немає й крихти первісної суті. Про яке символічне очищення обливанням може свідчити вилите на когось 15-літрове відро води, а тим паче про залицяння, якщо серед ватаг, що гасають вулицями старої частини Львова, не побачиш жодної дівчини?  

Війна, кажуть, не закінчується, поки не поховано останнього солдата. Знаю, що це не так. Навіть коли помер мій батько у свої 76 чи 78 (ми про це достеменно так і не дізналися: бабуся, щоб були милосерднішими до малолітнього, записала роком його народження 1936-й). Осколок війни, що зруйнував його дитинство і долю, застряг і в нас, його дітях та внуках, яких він недолюбив і недопестив… Не вмів, вихований у жорстокості часу і приниженнях людської гідності. 

Спочатку Черкаська міська рада шокувала городян рішенням розпустити свій виконавчий комітет. Потім, однак, пішла ще далі: наступним кроком була відставка міського голови Сергія Одарича.

Таке буває нечасто. Це, за суттю, сталося вперше у практиці міського самоврядування. Основна офіційна мотивація розпуску виконавчого комітету така: «його члени систематично порушують Конституцію та закони України». Як приклад наводили рішення виконкому, яким визначено місця проведення масових заходів та рішення про встановлення у місті завищених комунальних тарифів.