Усучасній школі вже багатороків поспіль упроваджують чи скасовують якісь процеси. Реформування, ЗНО, скільки років навчатися — десять, одинадцять, дванадцять… Ситуація, на перший погляд, незатишна. З іншого боку, довелося почути думку, висловлену жартома: цеможна розглядати як таке собі тренування тонусу для дітей, учителів і батьків.
На порядку денному — новий штрих у житті школи. Так, згідно з підписаним указом Президента України «Про комплекс заходів щодо зміцнення обороноздатності держави та пропозиції до проекту закону «Про Державний бюджет України на 2015 рік» щодо статей, пов’язаних із нацбезпекою і обороною, Кабінету Міністрів доручено забезпечити відновлення початкової військової підготовки у загальноосвітніх навчальних закладах. Як це відбуватиметься? Як на практиці втілюватимуть у життя поставлені Президентом України завдання?

Військова документально-речова виставка «1941… Герої не вмирають… 2014…» у вестибюлі Державної художньої середньої школи імені Тараса Шевченка розпочинається з фотографій рідних співробітників закладу. Вони загинули під час нинішньої війни. Два імені вписані в Книгу пам’яті школи: представника Служби безпеки України Володимира Шкіри та бійця добровольчого батальйону «Миротворець» Максима Сухенка.  Володимир загинув 24 липня на гвинтокрилі на горі Карачун, а Максим — 29 серпня біля села Горбатенко Старобешівського району Донецької області. У Володимира залишилася без тата донечка-першокласниця, у Максима — восьмирічна і десятирічна доньки.   

Із міст і сіл сходу України, де нині орудують окупанти, виїжджає дедалі більше людей. Навіть ті, хто раніше покладався на так звані ДНР і ЛНР, побачивши, що за межами цих псевдоутворень краще, наважуються на виїзд. Хоч не всі. Одні не хочуть, бо непокояться за нажите майно, інші не можуть — немає грошей. Та є категорія людей, які хочуть виїхати, але для них цей процес набагато складніший, ніж для інших. Це інваліди. І, вочевидь, не всі знають, що є люди, які їм допоможуть. Це і волонтери, і представники громадських організацій. Одна з таких — Європейська асоціація з прав інвалідів. Зазвичай її члени займаються захистом прав інвалідів. Та нині довелося змінити вектор роботи. Як вдається допомагати інвалідам покинути зону АТО? Про це розмовляємо з президентом ВГО «Європейська асоціація з прав інвалідів» Олегом ДРЮМА. 

Серед потужної індустрії, що дісталася незалежній Україні у спадок від УРСР, була нафтопереробна і нафтохімічна промисловість, яку створено, по суті, на порожньому місці. У 1965—1985 роках вона швидко розвивалася та досягла значних обсягів виробництва.
У той час були побудовані одні з найбільших у СРСР та Європі Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи (НПЗ), Дніпропетровський і два білоцерківських шинних заводи, Лисичанський, Сумський і Білоцерківський заводи гумотехнічних виробів, Кременчуцький і Стаханівський заводи технічного вуглецю, Чернівецький, Стрийський і Горлівський заводи гумового взуття, Білоцерківські заводи азбестотехнічних виробів та механічний. Реконструйовані із збільшенням потужності НПЗ в Надвірній, Львові, Дрогобичі, Одесі, Херсоні, Бердянський дослідний  нафтооливний завод, підриємства з виробництва гумотехнічних виробів у Києві, Бердянську, Запоріжжі, Донецьку, Дашавський сажевий завод тощо.

Винесене у заголовок незвичне слово походить від іншого, більш знайомого українцям — «бидло». Так у сільській місцевості ще й донині подекуди називають худобу.
Цим же словом під час перебування українських земель у складі Польщі наші західні сусіди іноді називали і людей. Причому незалежно від національної приналежності. Називали за те, що своєю поведінкою іноді уподоблювалися худобі. Наприклад, у шинку «перенедопивалися» горілкою. Тобто випивали її менше, ніж хотіли, але більше, ніж могли. З усіма можливими вихідними наслідками.
Та сучасний світ безперервно розвивається. А з ним — і бидло. Правильніше, назване від цього слова явище. Бидлянство нині різнопланове, різнобарвне, різнолике і різноманітне, як видове багатство тропіків.

Зазвичай відеоконференції в урядовому Комунікативному центрі відбуваються у форматі, який нагадує нараду: представники міністерств окреслюють регіонам позицію відомства щодо нагальних питань розвитку країни та відповідають на запитання за темою. Але останнє спілкування чиновників з регіонами пройшло трохи інакше (і це не може не радувати) — до розмови в урядовий центр запросили експерта, який представляє групу активістів (Реанімаційний пакет реформ), що об’єдналися задля пришвидшення реформування України і критикують владу, якщо її реформаторські пропозиції несуть хоч якусь загрозу для громадян чи бізнесу.   

Методист інформаційно-методичного центру управління освіти і науки Сумської міськради Ірина Нікітіна за фахом історик. Каже так: в усі часи, починаючи від Київської Русі, відданість і любов до рідної землі вважали першоосновою. Перекидаючи умовний місток у сьогодення, фахівець твердо переконана, що нинішня освітянська система міста успішно продовжує традицію. І насамперед після здобуття Україною незалежності. 

Історія Ануша, вихідця із далекої Індії, прозаїчна. Приїхав молодий індус навчатися до Києва. І закохався в Україну з першого погляду. Припали до душі відкритість і щирість українців. І хоч за тридев’ять земель на його повернення чекали рідні, спокійну і мирну країну не знайшов сил покинути. Тут одружився, народилося троє його діточок. Вони себе вважають щирими українцями. 

Вона пролилася на грунтову дорогу поблизу сіл Чумаки та Новокатеринівка у Старобешівському районі на Донеччині — алюмінієва кров із серця-двигуна підбитого нашого бронетранспортера. І не втанула в землю, як людська: затверділа, немов вулканічна магма, перед тим вплавивши в себе чийсь шолом і штик-ніж. Від власників цих речей, якщо вони не встигли вибратися з того палаючого БТРа, за такої високої температури не лишилося майже нічого… 

Так колись казала моя покійна бабуся, коли йшлося про людей, які переймаються виключно власними клопотами і питаннями. Тобто їм байдуже, чим і як живе громада, сусіди, знайомі. Навіть одного разу, коли в нашому селі загорілася комора і всі селяни прибігли посеред ночі з відрами гасити полум’я, знайшлися гапки, які «не почули» шуму-гамору, а спокійнісінько спали до самісінького ранку.
Життя плине, минають роки, а гапки як були, так і залишаються. Звісно, в інших варіантах, формах і вимірах, але суть незмінна.
Особливо зримо і випукло помічаєш їх сьогодні, в цей важкий і драматичний для всіх нас час. Коли на сході вирує війна, гинуть співвітчизники, дедалі більше з’являється нових горбиків на кладовищах в усіх куточках України.