«А чому ти ще не поїхала звідси?» — такою фразою привітала мене колишня колега під час несподіваної зустрічі в супермаркеті.

Справді, ми частіше тепер вдивляємося в обличчя сусідів, друзів і знайомих із цим німим запитанням. Уранці здається, що навіть трамваї розгублено озираються довкола, адже меншає людей, які чекають на них на зупинках.

На залізничному вокзалі — черги за квитками. Щоб їх купити, потрібно простояти кілька годин. Поспішають покинути небезпечний край не тільки луганчани, а й жителі області. Автобуси з Лисичанська, Сєверодонецька переповнені. Є люди, котрі бажають виїхати на будь-якому потязі, у будь-якому напрямку, аби подалі від території, де орудують терористи. 

Тих, хто змушений тікати з територій, де орудують терористи, не покидає страх, який сидить у кожного десь всередині. Вони бояться за своїх родичів, які залишилися вдома, за себе і дітей — «а що буде далі?», «а чи повернемося назад?», «що буде з роботою, навчанням, житлом?» тощо. Страх за минуле і страх за майбутнє — він ще не скоро відпустить їх зі своїх мерзотних тенет. Тому переселенці не наважуються називати свої прізвища, відмовляються фотографуватися. Слова «Дуже страшно було!» є у розповіді кожного.
Пані Тетяна з Краматорська покинула домівку ще до так званого референдуму, організованого так званою ДНР. Залишатися під «захистом» самопроголошеної влади їй було небезпечно: чоловік давно записався до батальйону «Дніпро», а старший син був пластуном у скаутській організації. 

Що робиться в чи не найбільш закритій для суспільства галузі? Який спадок залишила новому лісовому керівництву команда Сім’ї? Чи буде зламано старі схеми, чи стане вільнішим доступ до лісу? Про це та багато іншого — в інтерв’ю з головним лісівником країни Валерієм ЧЕРНЯКОВИМ.  

Як і торік, перший місяць літа пронісся над Україною, та й усією Європою, нищівними буревіями, зливами і повенями. Чи вгамуються природні катаклізми у липні, і якою буде погода упродовж місяця та до кінця літа й восени, поки що впевнених прогнозів не висловлюють ні державні, ні народні синоптики. Тож традиційно, як здавна робили старі люди, давайте спостерігати за народними прикметами у такі дні: 3 — Мефодія Перепелятника, 7 — Івана Купайла, 12 — Петра і Павла, 21 — Прокопа Жниваря, 31 — Іоанна Великомученика.  

Кожен десятки разів чув з високих трибун думку про необхідність конституційних змін, без яких наше існування приречене. Разом з тим українці неодноразово вислуховували і твердження про те, що наш Основний Закон, ухвалений Верховною Радою 18 років тому (28 червня 1996 року), — найкращий якщо не у світі, то у Європі напевне. Майже ідеальний документ, біда лише в тому, що він не виконується. 
У політиків постійно сверблять руки перекроїти Конституцію під свого лідера чи певну партію. Ситуація нагадує таку собі гойдалку: хитнуло в один бік — отримайте парламентсько-президентську модель влади, у другий — будемо з президентсько-парламентською формою правління. Коливання легковажного маятника підриває авторитет Основного Закону, дискредитує його. Запевнення Петра Порошенка в тому, що новий президент є прихильником парламентсько-президентської форми правління, дає сподівання — питання узурпації влади залишиться у минулому. 

З активізацією бойових дій і наближенням небезпеки до Луганська колега з Донецької області написала: насамперед запасайтеся водою. А й справді! Залишитися в місті без центрального водопостачання — величезна проблема в будь-який час. А тут на вулицях стріляють! Тож вирушаю по воду, аби зробити запаси. Виявляється, тепер це заняття схоже на полювання.
Через бої на околицях Станиці Луганської другий день у місто не приїжджають водовози. Сусіди, «озброєні» пластиковими бутлями, так само кружляють мікрорайоном, шукаючи питну воду. Пункти продажу очищеної води закриті. Ми, обганяючи одне одного, прямуємо до супермаркету. Але це поки що паніка. У магазинах — шеренги п’ятилітрівок. Що ж, продавці будуть у виграші. 

Польова дорога, оторочена зеленим буйством пшеничного колосся, привела нас до одного із сіл, яке загубилося серед широкого запорізького степу. Озирнувшись навколо, не помітили жодної таблички з назвою населеного пункту. Тож довелося скористатися старим перевіреним способом — запитати дорогу в першого зустрічного. Це був хлопчина років десяти, який їхав узбіччям на велосипеді.

— Привіт, а чи є в селі військові? — відкривши вікно автомобіля, запитали ми у хлопця.

— Так! Ось там, за поворотом, побачите солдатів і танки, — по-дитячому щиро відповідає хлопчина, показуючи нам рукою напрямок руху. 

Про що мріють матері, дружини, сестри й кохані українських чоловіків, які їдуть на передову? Звісно ж, про те, щоб їхні рідні повернулися додому якнайшвидше живими й неушкодженими. А що для цього потрібно? Напевно, не в останню чергу те, щоб солдати мали якісне військове спорядження, яке пройшло перевірку на міцність.Так, днями журналісти стали свідками тестування нових бронежилетів українського виробництва на базі стрільбища однієї з військових частин Збройних сил України, дислокованої у селищі Данилівка Київської області.
Тир, де проводили випробування, розташований глибоко в лісі, де журналістів одразу зустріли місцеві «охоронці» — величезні зграї кусючих комарів. Але ми не здалися. 

Жителі східних районів України, тікаючи від тих жахіть, які нині звалилися на міста Донеччини і Луганщини, насамперед шукають прихистку у найближчих сусідів. Відтак немало їх виїхало на Дніпропетровщину. Там людей намагаються розташувати і розрадити. Про те, як це відбувається і якої саме підтримки потребують переселенці, «Урядовому кур’єру» розповів керівник управління проектами Павлоградського благодійного фонду «Горєніє», член коаліції Всеукраїнської безоплатної правової допомоги Денис ГРЕЧКО. Він безпосередньо займається розселенням і наданням допомоги тим, хто вибрався із зони бойових дій.  

Біда одна не йде, а й другу за собою веде. Підтвердженням цього стало чергове тривожне повідомлення з Криму. Там почали перекривати кисень людям найшановнішої місії — пропагандистам культури. Людям, які дбають про взаємопроникнення надбань митців, піклуються про духовний розвиток особистості. Нищити культуру можуть лише невігласи. А така спроба є.
Редакція україномовної всеукраїнської громадсько-політичної та літературної газети «Кримська світлиця» отримала припис з’їхати з орендованого приміщення у Сімферополі (АР Крим). Про це повідомляє Олесь Черемшина, кримський оглядач «Радіо свобода» у своїй колонці на сайті видання. Він також повідомив, що засновник газети Міністерство культури України вже майже два місяці не виплачує зарплату працівникам видання. Мережа «Кримсоюздрук» відмовила у розповсюдженні видання через кіоски. Крім того, за повідомленням пана Черемшини, газету «Кримська світлиця» не внесли в каталог для передплати, тому з другого півріччя вона стане недоступною для читачів.