Звертається до вас інвалід загального захворювання ІІ групи. З 2001 року перебуваю на черзі для отримання путівки санаторно-курортного лікування. У 2005 році як вдова військовослужбовця перейшла на пенсію чоловіка, яка на 100 гривень більша від моєї, а для мене це суттєво.

У 2011 році звернулася до департаменту соціального захисту громадян в  Івано-Франківську щодо надання мені путівки. Та отримала відповідь, що я вже «не їхня». Та й узагалі начебто такі як я не мають права на путівку й на багато інших пільг. Але хіба це справедливо? І взагалі, наскільки я знаю, усіма цими питаннями займається Міністерство соціальної політики. Чи  помиляюся? Чому ж тоді комусь пільги належать, а комусь — ні?

 Хочу отримати роз’яснення та чітку відповідь: чи маю я право на санаторно-курортну путівку, і якщо ні, то чому?

О. МОЙСЕЙ,
м. Івано-Франківськ

Від колег неодноразово траплялося чути, що новий прокурор Одеської області, як ніхто до нього на цій посаді, налаштований на співпрацю із мас-медіа. Він, мовляв, готовий ділитися будь-якою інформацією в тих межах, що дозволяє професія. Свідченням такої відкритості може бути і його інтерв’ю для «Урядового кур’єра». Чи не головним клопотом свого відомства він вважає повернення бодай дещиці “золотих” одеських земель, що розповзлися по кишенях аферистів за останні 20 років.  

А все через суперечку, що виникла між ветеринарною службою Миргорода й району та приватними підприємцями, які торгують цією продукцією. Подейкують, що залагодити її до Миргорода їздила особисто заступник голови Полтавської облдержадміністрації Олена Адамович.
— Справді, підприємці були чимось незадоволені, але приїхали з Полтави, Києва – і питання вирішили. Зараз на Центральному ринку Миргорода можна без проблем купити і м’ясо, й сало. В тому числі від підприємців з нашого села, – підтвердив новину житель Миргородського району, Біликівський сільський голова Олексій Ганженко. 

Чи міг прадавній собака уявити, що згодом господар, якому вирішив віддано служити, побачить у ньому не лише охоронця домівки, а й призначить відповідальним за добробут. Нині породисте цуценя коштує чимало грошей, а розводити тварин, і передовсім псів, давно стало прибутковою справою. Що й казати про супутню індустрію: перукарні для чотирилапих престижніші за найдорожчі жіночі й чоловічі салони, дизайнерський одяг друзям нашим меншим шиють дружини впливових політиків, а іграшки для собак часом якісніші за ті, якими граються наші діти.  

Хто з нас не бідкався: що не новина — то одна страшніша за іншу. З усіх джерел холодним градом на голови слухачів і глядачів падають повідомлення про вбивства, грабіж, катастрофи. «Журналісти навмисно добирають таку інформацію, — нерідко доводиться чути з вуст громадян. — Їм сенсації потрібні, аби привертати увагу до видання»…  

— Пані та панове! Повідомляємо вам, що ви в’їхали в прикордонну смугу Республіки Білорусь… Фото-  та відеозйомка можливі лише за наявності дозволу Держкомприкордонслужби Республіки Білорусь… — прикордонник, який зупинив наш автобус з управлінцями, спеціалістами і журналістами, був явно підготовлений до приїзду гостей з України. Тому вичекав ефектну паузу і продовжив: чи є в кого, пані і панове, дозвіл Держкомприкордонслужби Республіки Білорусь? Ні? Тоді прошу зачохлити ваші фотоапарати!  

У лічені місяці група осіб, основною метою яких є особисте збагачення та розширення сфер впливу, насильницьки монополізувала ринок оціночних послуг. Саме так заявили схвильовані представники великої когорти українських оцінювачів (які працюють як з нерухомим, так і рухомим майном громадян) 13 червня на великій прес-конференції.
Як зазначила заслужений оцінювач Українського товариства оцінювачів Людмила Туровська, нині лише 12 підприємств узурпували весь ринок. 

Ми вже звикли до того, що вичерпавши всі засоби боротьби з певними проблемами, люди — і поодинці, і цілими громадськими об’єднаннями, — звертаються зі своїми бідами до засобів масової інформації як до останньої  надії на справедливість та суспільного рефері в останній інстанції. Проте цього разу ситуація перевернулася з ніг на голову. На зустріч з власним кореспондентом «Урядового кур’єра» по телефону напросився заступник головного інженера, він же — начальник відділу охорони навколишнього середовища Харківського коксового заводу Сергій Єгоров, мотивуючи її необхідність передачею до газети скарги від колективу на природозахисну організацію «Екоцид»(?)! Після короткої розмови та призначення зустрічі подумала: все ж таки трапляється, що на стрільця звір і справді вибігає.  

Львів, як і вся Україна та Європа, живе єврочемпіонатом. Попри те, хто до якого табору фанатів спортивної гри належить, — активних чи пасивних. Та навіть якщо ти прихильник вимушений і цілком спокійно ставишся до улюбленої гри мільйонів, абстрагуватися від цієї події європейського масштабу в немалому, але компактному за забудовою місті просто неможливо. Тож самі обставини змушують фанатіти від футбольного турніру, а надто від того, що твоєму місту пофартило і воно вибороло право ввійти до складу четвірки міст-господарів чемпіонату! Тут уже, як кажуть, справа гонору.  

Скоро мине рік, як востаннє після досліджень закрили саркофаг князя Ярослава Мудрого у Національному заповіднику «Софія Київська», а пристрасті навколо зниклого скелета великого князя не вщухають. Перипетії зі зміною та поновленням керівництва заповідника тільки додали емоцій, але ніяк не сприяли наближенню до відновлення правди про долю історичної пам’ятки. Більш того — подальші її пошуки, якими останнім часом активно займалися науковці, залишилися під питанням.