З двома синами проживаю в будинку барачного типу. Я працюю в бюджетній організації — зарплата трохи більше тисячі гривень на місяць. Молодший син навчається у ПТУ та отримує пенсію по втраті годувальника. Старший син тимчасово не працює. Нині за комунальні послуги я маю віддати дві третини своєї зарплати. У субсидії відмовляють через старшого сина, який є працездатного віку, але не працює і не навчається. А на що ж жити нашій родині? Раніше за комунальні послуги завжди платила вчасно та в повному обсязі. Та якщо платитиму й нині, діти просто залишаться голодними. Невже для нашої родини не можна зробити виняток?

Ксенія ШМОНІНА,
селище Новий Світ Донецької обл.

Звертається до вас ліквідатор аварії на ЧАЕС 1 категорії, інвалід ІІ групи. Переніс важку онкологічну операцію, проте до 2010 року ще працював. Нині вийшов на  пенсію.

Багато років проживаю в малосімейному гуртожитку та перебуваю у черзі на поліпшення житлових умов. Після Чорнобильської трагедії минуло вже 25 років, а про власне житло я й досі тільки мрію. Хоч за ці роки отримав купу обіцянок з різних інстанцій. Та далі діло не йде. Розумію, що нас — ліквідаторів — по всій Україні чимало. Але ж ми не шкодували здоров’я, коли держава сказала «Треба!»То чому ж нині ця сама держава про нас зовсім забула? Невже так і доживатиму віку у маленькій кімнатці? Та й ту не можу приватизувати. На мої запити місцеві чиновники відповідають лише  формальними відписками.

Де шукати правди?

Володимир ПОРЕМЧУК,
м. Кузнецовськ Рівненської обл.

На Буковині проживають представники майже десяти національностей. За територією Чернівецька область — найменша, займає всього 8,1 тис.кв. кілометрів, тут мешкає до 904,1 тис. населення, протікає 70 річок, з яких найбільшими є Дністер, Прут, Сірет і Черемош.

В області розмаїття географічних ландшафтів — лісостеп Прутсько-Дністровського межиріччя, передгір’я між Карпатами і Прутом та гори з найвищою їх точкою Яровицею.

 Вона вербувала і постачала українок для секс-індустрії. Уже встановлено, що для роботи в будинку розпусти у Німеччині «бізнесмени» вивезли з України понад двадцять жінок віком від 18 до 26 років — із Донеччини, Харківщини, Одещини, Дніпропетровщини, Криму, а також із Волині. 

Питання, схоже, актуальне з давніх-давен. Хоча змінюються часи — змінюються засоби обліку. Взяти хоча б колишні гусячі пера… Втім, навіть сучасні ручки уже не дуже у шані. Хіба що школярі та їхні вчителі регулярно скорописом користуються. Та й ті за першої нагоди за комп’ютер умощуються. А чому б і ні: на моніторі хоч тридцять разів переписуй та виправляй — текст буде чистим і гарним. Ось тепер справді можна сказати, що папір усе стерпить. Не те, що в давні часи… 

Коли 1983 року на базі Сумського педагогічного інституту  проходила традиційна всесоюзна науково-практична конференція, присвячена питанням вивчення давньоруської літературної пам’ятки «Слово о полку Ігоревім», навряд чи хтось з її учасників очікував на якусь сенсацію. Однак вона таки сталася. 

На Волині свідок дорожньо-транспортної пригоди зупинив водія, що скоїв наїзд на велосипедиста і втікав з місця пригоди.  

Домовитись про інтерв’ю з колишнім дипломатом на перший погляд було легко. Проте заявлена тема інтерв’ю «Літератори у політиці та політики у літературі» потребувала ознайомлення з книжкою-антиутопією співрозмовника «Час смертохристів». Передовсім, щоб переконатися, як публіцист може професійно передати гостроту політичного буття... 

 На українському ринку лікарських засобів розгорівся скандал. Представники громадських організацій — Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, та Всеукраїнського товариства гемофілії — заявили, що в лікарнях гостро не вистачає антиретровірусних, протитуберкульозних, імунобіологічних препаратів, а також медикаментів для лікування гемофілії та гепатиту. 

 Один із яскравих спогадів мого дитинства: батько-фронтовик при світлі гасової лампи крадькома витирає скупу чоловічу сльозу, слухаючи радіопостановку за романом Василя Кучера «Голод». І з гордістю говорить: це наш земляк, він написав правду про війну. Та пройде ще немало років, доки я зрозумію, чому ця проста розповідь про моряків-севастопольців, що гинули від спраги, спеки і голоду в шлюпці посеред моря, хвилювала колишніх воїнів-фронтовиків більше, ніж звичні для тих часів книги і фільми, в яких «наші» з легкістю нищили фашистів десятками і сотнями.