Комплекс меншовартості прищеплювався нам століттями. Тому ще довго обиватель оглядатиметься на Москву, попри анексію «старшим братом» Криму і розпочату ним війну на Донбасі. Ще довго дивитиметься російські серіали з бандюками, матюками та істеричними москвичками. Де все переливається із пустого в порожнє, де не йдеться ні про честь, ні про совість — лише про  «понятія». Але обиватель усе одно не відриватиметься від екрана, бо «інтересно ж, у нас такого немає». 

Ні для кого не  секрет, що небувале загострення у відносинах між Польщею та Україною спровокувало минуле, радше його оцінка. Якщо  бути ще точнішим, каменем спотикання стала Волинська трагедія, чи, як визначає польська сторона, волинська різанина. 

Часом здається:  що кращий  і прогресивніший закон/стратегію/концепцію ми  нарешті просуваємо, то  менше шансів, аби він запрацював по-справжньому.   Коли 2013 року після довгих і  непростих дискусій ухвалили Стратегію державної політики щодо наркотиків до 2020 року, що  вперше  запропонувала  збалансовані рішення,  зокрема декриміналізацію цієї сфери — метод, що  добре спрацював у багатьох країнах, —  привід радіти справді був. Минуло чотири  роки.  

Тролейбус із пасажирами, що рипів, кректав, стогнав, гудів, цокотів і ривками рухався вулицею, більше нагадував, даруйте, сміттєвоз. Адже більшість пасажирів стали втіленням давнього вислову: «Все своє ношу з собою». Точніше, у цьому разі вони не тільки везли те «своє», а й щедро ділилися ним з навколишніми. Щоб знали! 

Робочу поїздку Президента до Львівської області було заплановано саме на 6 грудня невипадково. Цього дня 26-ту річницю відзначають наші Збройні сили, а в Місті Лева готує кадри для них Академія Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Тож більшість об’єктів оборонної інфраструктури області забезпечують роботу цього закладу. В одному з них — Міжнародному центрі миротворчості та безпеки Петро Порошенко зустрівся з українськими воїнами, скориставшись нагодою привітати їх із Днем Збройних сил України. 

Першими законами, які були ухвалені після Революції Гідності з метою реформування судової системи були закони «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» та «Про забезпечення права на справедливий суд». Ці закони передбачали «косметичні» зміни до законодавства, яке регулювало діяльність судів, зокрема виборність голів судів, підвищення ролі Верховного Суду України в системі судочинства, але не розв’язували глибинні проблеми вітчизняної Феміди. Тому першим важливим кроком у питанні реформування судової системи було внесення змін до Основного Закону та прийняття Закону «Про судоустрій і статус суддів». 

Мабуть, немає дня, щоб з-поміж нинішніх проблем не називали дефіциту кадрів, насамперед керівних. Що вже казати про брак фахівців робітничих та інших спеціальностей, якщо знайти досвідченого менеджера-управлінця стає дедалі більшою проблемою. 

…Війна триває не лише в окопах, на позиціях обабіч лінії розмежування, а й у свідомості людей та інформаційному просторі. Також вона є протистоянням шкіл військового оперативного мистецтва, штабів, ідей та прогнозних сценаріїв, народжених у цих мозкових центрах війни. У штабі не гадають і навіть не надто довіряють професійній інтуїції. Його функціонал — знати напевне, що відбувається і як варто діяти. 

Легендарний зведений загін з військовослужбовців частин Повітряних сил України, який став широковідомим через назву «Дика качка», було сформовано у вересні 2014 року. У найгарячіші часи він прикривав донецький аеропорт, який став символом незламності українського духу. Коли у вересні 2015 року бойовики обстріляли місце розташування загону з «Градів», знищили два автомобілі з речами і харчами, бійці залишилися без нічого. Волонтери тоді привезли їм військові куртки з нашивками польської армії, через що «Дику качку» бойовики стали вважати польським спецназом.

«Урядовий кур’єр» розпитав про службу в підрозділі начальника зв’язку зведеного загону підполковника Юрія КОСТИКА. 

Нашу «Тойоту» кидало з боку в бік, наче іграшку. Було дивно навіть, що водій міг на такій розбитій важкою військовою технікою дорозі ще якось керувати автомобілем. Але Іван не лише справлявся з цим архіскладним завданням, а й кілька разів реально рятував позашляховик від перекидання, майстерно викручуючи кермо. Підйоми, спуски, глибокі колії, в яких колеса «Тойоти» ховалися майже повністю, море багнюки, що летіла з-під авто в усі боки — це потрібно було бачити.

— Оту гору ще подолаємо, — звернувся водій до нас, які міцно вчепилися в спинки сидінь, — і будемо на позиціях потрібного нам підрозділу. Тож потерпіть ще трохи...