Цьогорічну осінь прогнозували затяжною. Як бачимо, прогнози справдилися. Листопад минув з незначним зниженням температури, був теплим і сухим аж до минулої суботи.  А вже у неділю випав лагідний сніг.
Оскільки грудень завершує рік, він таки повинен бути холодним і сніжним. Недаремно прислів’я стверджує: «Грудень у дорозі — зима на порозі». А щоб передбачити, якою вона буде, слід спостерігати за погодою у такі дні релігійних свят: Платона і Романа (1), Третя Пречиста (4), Катерини (7), Андрія Первозваного (13), Варвари (17), Миколая Чудотворця (19).

Якось прочитав в Інтернеті, що українці стають «більш помітними» у Нью-Йорку. Не знаходячи надійного місця(?) для вкладення капіталів на Батьківщині, вони інвестують у нерухомість та цінні папери США. Журнал Forbes, наприклад, повідомив, що в Нью-Йорку та Сан-Франциско за участі українців було здійснено нещодавно п’ять покупок нерухомості на суму 35 мільйонів американських доларів. 

Я перестав дивитися новини. Не тому, що не цікавлюся тим, що відбувається в Україні й за кордоном. Наші інформаційні випуски більше схожі на бойові зведення. І не обов’язково вони надходять зі сходу країни. Навіть у далеких від передової фронту областях журналісти-телевізійники чомусь знімають здебільшого криваві сюжети. А хочеться бачити в новинах не лише негатив. 

— Дякую вам, дітки, за підтримку та допомогу. А я вже не маю чого вам дати. Ось, візьміть хоч яблучок із нашого саду, Ігор їх так любить…

Беру з материнських рук червонобокі яблука і, здається, відчуваю, як горить-палає материнська душа. Так, як ці яблука, вона палатиме ще довго… І заспокоїться лише тоді, коли її кровиночка — відважний захисник Савур-могили легендарний полковник і тепер уже Герой України Ігор Гордійчук (Сумрак) повноцінно стане на ноги. 

Нещодавно депутати Київської міської ради прийняли рішення про перейменування частини вулиці Інститутської на алею Героїв Небесної Сотні. Такому рішенню депутатського корпусу варто аплодувати стоячи. Заради світлої пам’яті тих, хто віддав життя за краще майбутнє нашої країни. 

У  2014-му минуло 25 років відтоді, як Україна ратифікувала найважливіший документ щодо захисту прав неповнолітніх — Конвенцію ООН про права дитини. Міжнародна спільнота визнає, що за цей час Україна зробила у цьому напрямі чимало. Приміром, якщо в 1990-ті роки з 80 тисяч дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування 60 тисяч виховували в державних інтернатах, то нині 85% із 90 тисяч цих малюків усиновлено, їх взяли під опіку, або вони перебувають в дитячих будинках сімейного типу. Із 13 на тисячу новонароджених у 1990-ті до 8 у 2013-му зменшилася в нашій державі смертність новонароджених. 

Усучасній школі вже багатороків поспіль упроваджують чи скасовують якісь процеси. Реформування, ЗНО, скільки років навчатися — десять, одинадцять, дванадцять… Ситуація, на перший погляд, незатишна. З іншого боку, довелося почути думку, висловлену жартома: цеможна розглядати як таке собі тренування тонусу для дітей, учителів і батьків.
На порядку денному — новий штрих у житті школи. Так, згідно з підписаним указом Президента України «Про комплекс заходів щодо зміцнення обороноздатності держави та пропозиції до проекту закону «Про Державний бюджет України на 2015 рік» щодо статей, пов’язаних із нацбезпекою і обороною, Кабінету Міністрів доручено забезпечити відновлення початкової військової підготовки у загальноосвітніх навчальних закладах. Як це відбуватиметься? Як на практиці втілюватимуть у життя поставлені Президентом України завдання?

Військова документально-речова виставка «1941… Герої не вмирають… 2014…» у вестибюлі Державної художньої середньої школи імені Тараса Шевченка розпочинається з фотографій рідних співробітників закладу. Вони загинули під час нинішньої війни. Два імені вписані в Книгу пам’яті школи: представника Служби безпеки України Володимира Шкіри та бійця добровольчого батальйону «Миротворець» Максима Сухенка.  Володимир загинув 24 липня на гвинтокрилі на горі Карачун, а Максим — 29 серпня біля села Горбатенко Старобешівського району Донецької області. У Володимира залишилася без тата донечка-першокласниця, у Максима — восьмирічна і десятирічна доньки.   

Із міст і сіл сходу України, де нині орудують окупанти, виїжджає дедалі більше людей. Навіть ті, хто раніше покладався на так звані ДНР і ЛНР, побачивши, що за межами цих псевдоутворень краще, наважуються на виїзд. Хоч не всі. Одні не хочуть, бо непокояться за нажите майно, інші не можуть — немає грошей. Та є категорія людей, які хочуть виїхати, але для них цей процес набагато складніший, ніж для інших. Це інваліди. І, вочевидь, не всі знають, що є люди, які їм допоможуть. Це і волонтери, і представники громадських організацій. Одна з таких — Європейська асоціація з прав інвалідів. Зазвичай її члени займаються захистом прав інвалідів. Та нині довелося змінити вектор роботи. Як вдається допомагати інвалідам покинути зону АТО? Про це розмовляємо з президентом ВГО «Європейська асоціація з прав інвалідів» Олегом ДРЮМА. 

Серед потужної індустрії, що дісталася незалежній Україні у спадок від УРСР, була нафтопереробна і нафтохімічна промисловість, яку створено, по суті, на порожньому місці. У 1965—1985 роках вона швидко розвивалася та досягла значних обсягів виробництва.
У той час були побудовані одні з найбільших у СРСР та Європі Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи (НПЗ), Дніпропетровський і два білоцерківських шинних заводи, Лисичанський, Сумський і Білоцерківський заводи гумотехнічних виробів, Кременчуцький і Стаханівський заводи технічного вуглецю, Чернівецький, Стрийський і Горлівський заводи гумового взуття, Білоцерківські заводи азбестотехнічних виробів та механічний. Реконструйовані із збільшенням потужності НПЗ в Надвірній, Львові, Дрогобичі, Одесі, Херсоні, Бердянський дослідний  нафтооливний завод, підриємства з виробництва гумотехнічних виробів у Києві, Бердянську, Запоріжжі, Донецьку, Дашавський сажевий завод тощо.