Попіл пам’яті — це не лише прах спалених нацистськими катами загиблих від їх рук майже 7 тисяч дітей, жінок та людей похилого віку. Їхні останки, знайдені у братських могилах  на городах, вулицях, обійстях корюківчани перепоховали у центрі міста. Попіл пам’яті — це й  скорбота, яка упродовж 70 років переслідує небагатьох уцілілих очевидців того велетенського за масштабами і безміром жорстокості злочину. Це й закладання капсули у фундамент меморіального Хреста та поминальна молитва. Це й іноді дуже гіркі запитання до сучасників, для багатьох з яких Велика Вітчизняна залишається білою плямою. 

Моновиставу «Марина»  актриси  Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В.Г. Магара  Тетяни Єрентюк переглянули  25 засуджених, що відбувають свій термін покарання у  Біленьківській виправній колонії №99 (Запорізька область). За зразкову поведінку  їх було  переведено  на менш суворий режим утримання.
Разом із засудженими театр відвідали їхні родичі та близькі.  Хоча такі  методи  перевиховання нові для пенітенціарних установ  в Україні, вони є складовою реалізації Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби. 

Тільки-но наш автомобіль в’їхав у Драбівський район Черкащини, як вибоїни, що змушували весь час маневрувати, закінчилися, й ми опинилися на рівній дорозі. Водій навіть пожартував: вочевидь, шляховики тут привласнили значно менше. Хоч би там як, а їдучи Великим Хутором, у жодну яму не втрапили. А їхати довелося довгенько. Як розповів потім сільський голова Петро Пізняхівський, їхнє село одне з найдовших на Черкащині — воно розтяглося обабіч головної вулиці на цілих 12 кілометрів.  

Нещодавно розмовляв із колегою, який повернувся з поїздки в Австрію. «Я спеціально вивчав ціни на продукти харчування у різних віденських супермаркетах, усе записував, а потім, приїхавши до Києва, пройшов нашими магазинами і порівняв. Що сказати: ціни майже на всі продукти в нас  у півтора, а то і два рази вищі, ніж у Відні. Чому так? Адже в нас зарплати в шість разів нижчі, ніж у цій альпійській країні», — знизуючи плечима, казав він.

Мабуть, лише «метеоритному нападу» на Челябінську область було під силу витіснити цими днями з інтернет-ресурсів одну з головних тем: сланцеву революцію у США. «Вважатимемо, що Бог відвів загрозу від жителів Челябінської області», — прокоментував губернатор Михайло Юревич те, що відбулося в регіоні вранці позаминулої середи. Мав на увазі незначні пошкодження об’єктів соціально-житлового фонду та деяких промислових підприємств. 

Перейти на біометрію — не така вже й проста справа. Оскільки ухвалений торік у листопаді Закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» поки що означає своєрідну декларацію про наміри. Для практичної реалізації біометричної, так би мовити, ідеї потрібно зробити ще дуже багато. Про це заявив днями голова Державної міграційної служби України Микола Ковальчук. Відомство з початку року опікується всіма цими питаннями, зокрема, напрацюванням і прийняттям підзаконних актів на кшталт ухваленої на початку лютого постанови Кабінету Міністрів про деякі питання виконання згаданого закону.  

Це питання не тільки до журналістів, а й до тих засновників періодичних друкованих видань, які не дружать з редакціями, не дописують до газет і мало цікавляться, якого змісту інформація з’являється на їхніх шпальтах. У кращому разі віддаючи перевагу виступам на телебаченні та в електронних ЗМІ. В таких регіонах потужний комунікаційний інструмент — газети — використовується неефективно. А про пріоритети державної політики та діяльність влади на місцях і в центрі населення дізнається не з об’єктивних джерел, а з Інтернету. Де навіть найважливіші події часто подаються наче в кривому дзеркалі. 

Уранці, 26 лютого, голова курортного селища Сімеїз Кирило Костенко за звичним маршрутом прямував на своєму позашляховику на роботу. Неподалік від будівлі селищної ради на нього вже чекали. Зловмисники пострілами з автоматичної зброї потрапили у лобове скло автомобіля 40-річного селищного голови. Прибувши за викликом, слідчо-оперативна група констатувала, що Костенко помер на місці. 

Щоб довго прожити, геронтологи радять уникати надмірних емоцій і вести здоровий спосіб життя. Та хоч киянину Олексію Андрійовичу Новікову доля не відпустила такої розкоші, як життя без стресів, навіть нині, у 92-річному віці, він ще повен сил. Коли я почула про цього чоловіка, була дуже вражена тим, що він... і досі працює! Місце його роботи — Державна спеціальна служба транспорту Міністерства інфраструктури (колишні залізничні війська). У колективі до нього  ставляться з величезною повагою. До речі, ця служба у березні святкуватиме 150-річчя від дня створення. Більш як половину свого життя їй присвятив ветеран Великої Вітчизняної війни полковник Олексій Новіков. Він нагороджений орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького та багатьма медалями.  

Такого в Україні ще не було: прикутий до інвалідного візка адвокат Дмитро Жарий виграв у суді справу, пов’язану з дискримінацією людей з обмеженими фізичними можливостями. Він судився проти мережі аптек. Тож рішення Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду унікальне, бо зобов’язує розглянути питання про анулювання ліцензій усіх аптек через ту саму дискримінацію.
Ця історія набула фармаційного, так би мовити, звучання певною мірою випадково, позаяк фігурувати в подібній справі могла б більшість наших відомств і установ, не пристосованих для відвідувачів з обмеженими фізичними можливостями.