Дискусії про те, чи варто фінансувати науку в бідній країні, коли грошей не вистачає на найнеобхідніше, тривають понад 20 років. Майже стільки ж виповнилося крилатій фразі 42-го президента США Білла Клінтона «Америка має хороші університети не тому, що багата. Америка багата тому, що має хороші університети». В 2010 році фінансування наукової галузі в США становило $396 млрд, Японії — 142 млрд, Китаї — 141 млрд, Росії —  22 млрд. Україна в 2011 році із загального та спеціального фондів держбюджету на фінансування наукових і науково-технічних робіт витратила приблизно $0,6 млрд. Для коректного порівняння: Білорусь і Казахстан на цю галузь виділяє в 2—3 рази більше. І це загальна світова закономірність — нарощувати наукові інвестиції в посткризовий період. Ми звикли фінансувати науку за залишковим принципом. Це тому, що ми небагата країна. Або тому ми й небагата країна?  

Слова народної пісні «Збудуй хату з лободи, а в чужу не веди», спадають на думку, коли мова заходить про одну з найгостріших проблем українських сімей — забезпечення житлом. Адже власний дім — це можливість побудувати щасливу родину. Такий шанс реально з’явився торік у харків’ян, про що й написав «Урядовий кур’єр» 3 березня 2011 року в публікації «Спочатку кошти, потім новосілля». В ній йшлося про те, що з міського бюджету виділили на реалізацію двох програм молодіжного кредитування і програму «Доступне житло» 10 млн грн. Зокрема, на останню, яка реалізовуватиметься протягом аж семи років поспіль, передбачено щорічне фінансування з міського бюджету в 5 млн грн. «У 2011 році виділення цих коштів дасть можливість забезпечити житлом до 60 харківських сімей, що перебувають на квартирному обліку», — зазначив тоді заступник міського голови, директор департаменту економіки і комунального майна міськради Михайло Фатєєв. За його словами, на 5 млн грн  буде зведено 3,5 тис. м2 житла. Минув рік: чи отримали обіцяне харківські сім’ї ?  

Такий скарб в області знайдено вперше за 30 останніх років.

Працівникам дочірнього підприємства «Волинські старожитності»  науково-дослідного центру «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України щастя усміхнулося на високому березі річки Чорногузки в селі Полонка Луцького району. Там розташована унікальна археологічна пам’ятка — багатошарове поселення. Тут не одну тисячу років жили люди — від культури фінального палеоліту до епохи бронзи, раннього заліза, римського часу, давньоруського періоду і до середньовіччя та нинішніх днів. Рятувальні дослідження на місці, що інтенсивно забудовується, волинські науковці ведуть уже чотири роки.

Події в Турбові у 2009 році сколихнули громадськість Вінниччини і були відомі всій країні: внаслідок забруднення території важким металом хромом 4 тисячі жителів приватного сектору селища залишилися без питної води. Деінде вміст хрому в ній у 300—500 разів перевищував норму! За фактом забруднення було порушено кримінальну справу. Тоді у 1100 дворах люди закрили криниці на замок і користувалися привізною артезіанською водою. Її доставляли тричі на тиждень і в обсягах у кілька разів менших від потреби. Про цю проблему всі знали, але лише теперішня влада взялася її розв’язати. Під час перебування в регіоні наприкінці жовтня 2010 року Прем’єр-міністр Микола Азаров дав доручення обласній владі забезпечити турбівчан, які проживають на забрудненій хромом території, централізованим водопостачанням. З  держбюджету  було виділено 2 млн грн на будівництво першої черги мережі. Минув рік: що зроблено?  

Свого часу президент США Теодор Рузвельт завважив, що в політиці доводиться робити багато такого, чого не варто робити. А письменник  Марк Твен з притаманним йому сарказмом уточнив: «Етика складається з політичної етики, комерційної етики, церковної етики і… етики».  

Це й не дивно, адже наш край має музейні традиції, започатковані видатним українським збирачем старожитностей Дмитром Яворницьким. Саме до 150-річчя з дня народження вченого в 2005 році Дніпропетровський національний історичний музей його імені й заснував фестиваль. Така форма співробітництва й обміну досвідом між музеями давно прийнята у світі.

Ідею дніпропетровських музейників підтримало Міністерство культури. Планувалося щоразу проводити фестивалі в іншому місті. Однак жодна з областей не наважилася взятися за організацію такого форуму. Тож унікальні експонати з усієї країни музей імені Дмитра Яворницького збирав у своїх залах вже тричі. Якщо у першому  фестивалі взяли участь представники 85 музеїв України, то у другому (2008 р.) і третьому, який відбувся торік, — вже 105 провідних музеїв, громадських об’єднань, виставкових фірм, фахових видань зі всієї країни. 

Статистика серцево-судинних захворювань в Україні, як і в деяких інших країнах Східної Європи, вражає тим, що від інсультів люди помирають у три-чотири рази частіше, ніж від інфарктів. Смертність від цієї хвороби у нас також вища, ніж на Заході. «Ніколи не пізно зробити крутий розворот у протилежному від хвороби напрямку, навіть якщо останніми роками ви неухильно до неї наближалися», — таким був лейтмотив розмови з фахівцем, за спиною якого величезний досвід практикуючого лікаря, дві наукові дисертації з медичної тематики, рекордна кількість запатентованих винаходів у галузі медицини, — Михайлом БИЧКОМ.  

Років з 30 тому як журналіст перевіряв листа-скаргу відомого краєзнавця з Конотопа Івана Лисого (світлої пам’яті). Писав ветеран про неподобства, що чинилися на полях тодішніх колгоспів і радгоспів району, — нехтування скіфськими курганами і городищами, якими рясно всіяна тамтешня місцевість. Безжально розорювали землю, хоч від цього не мали зиску. Запам’яталася цифра 0,11% — саме таку площу всієї ріллі займали кургани, і дедалі ближче діставалися плуги до самісінької серцевини давніх поховань.  

Шкода, що немає про війну серіалів українського виробництва. Щоб, знаєте, знято було по-сучасному, з сьогоднішнім баченням усього того страхіття. Щоб сюжет — не відірвешся. Немає…  

Харківський поет Анатолій Перерва — один із тих, хто не потребує особливого представлення. Визнаний майстер українського слова, лауреат літературних премій, він завжди відкритий для спілкування з читачами, рідний і близький за творчим духом у письменницьких колах Слобожанського краю. Пише щиро, влучно, надаючи своїм образам людяності, невимушеності й любові. Кожна нова збірка поета — це зворушлива сповідь, яка змушує заглибитися як у сиву давнину, так і порозмірковувати над життям сучасним. Наш власний кореспондент побувала у творчій майстерні Анатолія Перерви.