Георгій Почепцов один з найпотужніших фахівців з комунікативних технологій, інформаційних воєн та протидії інформатакам і операціям впливу. Його книжки стали базовою програмою для політологів, журналістів, істориків. 

Науковий співробітник відділу археології Криму Інституту археології НАН України Сергій Теліженко на Луганщині людина відома — дослідження тут проводить з початку 1990-х. І нині не забуває рідного краю. Зокрема планує довести хибність думки, що край був і залишається Диким полем. 

Природа не обділила села Смілянщини красою. В розвої осінніх барв вони ще кращі — аж дух захоплює. Та місцевим жителям не до милування ландшафтами. Горби й видолинки, особливо в пору осінньої негоди — чимала небезпека для подорожніх. А якщо додати до цього вкрай незадовільний стан місцевих доріг, стане цілком зрозумілою тривога, з якою батьки щодня відправляють дітей на навчання. Завдяки освітнім пертурбаціям багатьом школярам доводиться мандрувати до сусідніх сіл. Приміром, у сунківській школі навчається трохи більш як сотня дітей. Сорок із них дістаються на уроки з двох сусідніх сіл шкільним автобусом. 

За першої можливості у населених пунктах, які постраждали внаслідок вибухів на військових складах біля Калинівки 26 вересня, люди і влада перейнялися тим, щоб до початку дощів і настання холодів залатати дахи, відновити вибиті вікна і засклити їх у житлових будинках та в соціальних закладах. Багато підприємств і компаній відгукнулися на прохання та надали допомогу — хто матеріалами, хто безкоштовною працею. Ось лише хотілося, щоб нас згуртовувала не біда, а передбачувані гарні справи. 

Нині чимало говорять про соціалізацію воїнів, які повертаються з передової у мирне життя. Однак практичних кроків у цьому напрямі поки що небагато. Як правило, історії успіху зав’язані на підтримці благодійників, волонтерів. А почасти бійці розраховують на підтримку тих, хто сам пройшов подібні випробування. «Рівний — рівному» — такий девіз з’явився в житті бійців, які повернулися, облаштувалися, і тих, які лише повертаються і сподіваються на підтримку й допомогу побратимів. 

Смілянська медсанчастина №14 — заклад на Черкащині відомий. Свого часу тут лікували тільки залізничників, потім — широке коло не лише жителів Смілянського району, а й сусіднього Кам’янського. Недавно керівництво держави, здавалося б, знайшло найоптимальніше призначення для цього закладу: згідно з директивними документами, медсанчастина мала стати Національним центром реабілітації інвалідів-учасників АТО (одним із п’яти у країні). Але й досі цього не сталося, а медсанчастина не працює. Чому? 

Осінній ліс завжди приваблює. Особливим настроєм, багатою палітрою кольорів. Та нині в неї вплелося чимало незвичних тьмяних відтінків: до здорової зелені сосон додалися осередки сірувато-іржавих сухих дерев. Як згадує директор державного підприємства «Черкаське лісове господарство» Андрій Пустовіт, ще років із десять тому, коли починав працювати директором, ліс так не всихав. Приміром, у 2006 році суцільних санітарних рубок було лише шість гектарів. А вже нині — десятки, сотні гектарів. 

П’ятирічна онучка повернулася з дитсадка з неймовірним кашлем.

— Ой, Катрусю, що ж це буде?! — кажу з порога.

— Не турбуйся, бабусю, в нас майже всі діти кашляють, — «заспокоїла» мала й тут-таки уточнила: — Ні, не «майже», вже точно всі. 

Слід зазначити, що як і в кожній давній автохтонній нації, у складі української є етнографічні групи, які мають локальні культурні особливості, що виникли завдяки природним чинникам, напрямкам господарства й перебування у складі різних держав. Проте навіть у таких умовах українці зберігали свою мову, культуру і відчували свою єдність з усім народом. 

Ось-ось мине 2,5 року з часу ухвалення у Верховній Раді України Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Звичайно його називають законом про декомунізацію.