Вдивляючись у красу завмерлого вулкана, в неосяжну блакить моря, жену від себе думки, що привів мене сюди земельний конфлікт, який мляво тягнувся багато років і нині дійшов кульмінації. Не хочеться здаватися ідеалісткою, але я завжди жила з твердим переконанням, що краса природи мусить породжувати гармонію у стосунках між людьми. У нас усе, як завжди, — догори дригом. Таке враження, що ми не доросли до того, аби жити серед краси, а головне — її цінувати і не перетворювати на поле бойових дій.  

Днями столичний зоопарк відчинив двері для журналістів. Тож минаємо вхід і ознайомлюємося з найголовнішим: ми ступили на клаптик землі проспекту Перемоги, де побачимо (за великої удачі) майже три тисячі тварин 350 видів. Ми, як і діти до п’яти років та діти-інваліди до 18-ти, гроші за квитки не сплачуємо. А ось дорослі дістають із кишені 25 гривень, діти від 5 до 16 років, інваліди 1 та 2 груп, учасники бойових дій і Чорнобильці 1 категорії — 15.  

На те, що можна прожити на стипендію, нині розраховує лише наївний першокурсник. Та й то лише в перші місяці після вступу. А далі життєві реалії змушують думати, як вижити.
Типовий студент Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка отримує 750 гривень. Можлива надбавка 50–60 гривень за те, що ви добре вчитесь та не прогулюєте занять. Якщо ж ви пільговик, то одержуєте 1160 гривень. Загалом стипендія «не дотягує» до прожиткового мінімуму, який на 2013 рік становить 1176 гривень. Неодноразово проводили дослідження «Прожити на стипендію місяць — міф чи реальність?», і результати завжди були однаковими: 90% опитаних зазначають, що тих грошей вистачає максимум на три тижні.

Якось із місць позбавлення волі мені зателефонував знайомий Віталій, який попросив допомогти побачитися із сином молодій жінці, життєва історія якої не залишила його байдужим. Її зрадили найближчі люди: рідна мати та колишній чоловік. Шість років, як вона відбуває покарання, й жодного разу ніхто з рідних чи знайомих до неї не приїхав. Коли її «закрили», синові було шість, нині йому 12 років. І за цей час вони не бачили одне одного. Хлопчик Євген навчався у Бучанській школі-інтернаті.   

Для цього на центральному майдані міста встановили величезний казан діаметром близько 2 метрів і заклали в нього 500 кг полуниці й стільки само цукру. Варити варення почали вранці й завершили роботу за кілька годин. Після цього ним почали частувати публіку, що зібралася на майдані, а представники проекту «Національний реєстр рекордів» узялися  до фіксації  самого рекорду.  За їхніми висновками, ізюмці зварили аж  518 літрів, тобто понад півтонни  полуничного варення. Такого рекорду, за їхніми словами, досі не було не лише в Україні, а й у світі. Однак щоб потрапити до відомої Книги рекордів Гіннесса, їм доведеться варити полуниці в гігантському котлі ще раз.  

Рені — невеличке містечко на півдні Одещини з однойменним портом на Нижньому Дунаї. Що коїться у верхів’ях цієї великої річки, тутешній люд, як і весь світ, знає з телебачення, проте за долю свою особливо не потерпає. Жителька містечка Олена Іванівна пригадує, що 2005-го тут був паводок, проте її району він не зачепив. Проблеми з великою водою мав хіба тутешній порт, розташований безпосередньо на річці, — «для нас небезпеки особливої не було, адже береги тут високі». Власне, й ті підтоплення, що траплялися, не були пов’язані з розливом Дунаю. Щоб річка створила тут якісь проблеми, вода мала б піднятися аж на 5 метрів 35 сантиметрів.  

Приказку «Швець без чобіт, а тесля без воріт» часто згадують жителі й гості населених пунктів, розташованих на узбережжі Азовського моря. Адже через незаконно встановлені на березі огорожі, шлагбауми тощо люди не мають вільного доступу на пляжі. Втім, є кілька способів уникнути перспективи тішитися морем «у клітинку», тобто через металеву сітку. Найперший — дибуляти десь за межі населеного пункту й шукати місця, де ще не ступала нога самовільних забудовників. Ще один варіант — платити чималі гроші за проживання й відпочинок на елітних територіях, оточених парканами.

Самочинне знесення монумента Леніна в Охтирці на Сумщині та емоційна обіцянка міського голови Харкова Геннадія Кернеса попереламувати руки і ноги за спробу вчинення аналогічних дій у колишній столиці України набули широкого суспільного резонансу, що засвідчує гостроту і актуальність задавненої проблеми.
Нині ніхто точно не скаже, скільки пам’ятників «вождю» налічується в Україні. Зазвичай оперують даними у «понад одну тисячу», хоч насправді йдеться лише про монументи, що через свою мистецьку цінність взяті на державний облік. Тим часом мало не в кожному великому селі, біля прохідних заводів, на територіях військових частин тощо був «власний» Ленін — бюст або в повний зріст, зазвичай виконаний із недовговічних матеріалів.

Факти фіксують події вчорашнього і сьогодення. Ставлення до них визначає майбутнє. І коли реальні кроки підміняють деклараціями, обіцянками, тривога за завтрашній день зростає.
Саме про це йшлося на міжнародному симпозіумі «Ставлення суспільства та держави до науки в умовах сучасних економічних криз: тенденції, моделі, пошук шляхів покращення взаємодії».
Основна його мета — аналіз ситуації в науці в періоди економічних криз, узагальнення досвіду використання науки як найважливішого антикризового засобу та розробка рекомендацій для використання науки як інструменту подолання економічних криз на міжнародному, національному та регіональному рівнях.

Державтоінспекція Дніпропетровщини б’є на сполох: рівень аварійності на дорогах у порівнянні з минулим роком зріс на 40%. Кількість загиблих в автомобільних аваріях збільшилася на 80% (!), а травмованих — на 45%. Причому більшає дорожньо-транспортних пригод за участі і вини водіїв громадського транспорту.
Як повідомив заступник начальника відділу автомобільно-технічної інспекції УДАІ ГУ МВС України в Дніпропетровській області Юрій Туленко, за чотири місяці цього року за участі водіїв автобусів (мікроавтобусів) на Дніпропетровщині зареєстровано 77 дорожньо-транспортних пригод, у яких 9 людей загинули і 109 травмувалися (по Україні 158 таких ДТП, 23 загиблих, 382 отримали травми різного ступеню важкості).