На жаль, канули в Лету часи, коли майже кожен хлопчик мріяв стати льотчиком чи космонавтом. Нині в молоді інші пріоритети. Але ентузіазм і романтизм кількох поколінь, закоханих в авіацію, забезпечив її стрімкий розвиток у нашій країні. Ми піднімали в небо літаки, встановлювали світові рекорди, дивували людство досягненнями в літакобудуванні. Повітряний простір підкорювався таланту тих, хто створює літак на землі, й відвазі тих, хто його піднімає у небо. 

У Київському районі Донецька біля приміщення видавництва «Донеччина» свого часу встановили пам’ятний знак на честь місцевих журналістів і письменників — учасників Великої Вітчизняної війни. Біля меморіальних плит, де вибиті 247 прізвищ колег, які загинули чи померли вже після війни, ми зазвичай щороку збиралися до Дня преси чи Дня Перемоги. Цю традицію проросійські «асвабадітєлі» спробувати відновити й після окупації ними міста. Але нормальні колеги під різними приводами відмовилися брати участь у шоу. Втім, час від часу вони й зараз приходять сюди, немов на кладовище. Бо одинадцятиповерхове приміщення, де колись кипіло життя обласних і міських редакцій, стоїть пусткою. А меморіал загиблим колегам вони звуть знаком свободі слова: приниженій, сплюндрованій, забороненій та вигнаній звідси у фатальному 2014-му. 

Онук відомого німецького поета-комуніста і громадського й політичного діяча Гельмута Вейса, співробітник Центру досліджень Голокосту та релігійних меншин (м. Осло, Норвегія) Антон Вейс-Вендт і син поета Юрій приїхали до Києва, щоб представити в Музеї історії України виставку про трагічну долю предка, людини, яка активно підтримувала радянський комунізм і стала однією з мільйонів жертв радянської тоталітарної системи. Вейс утік із нацистської Німеччини до, як йому здавалося, «справедливого і прогресивного» СРСР, бо боявся опинитися в нацистському концтаборі. Але минуло небагато часу, як за доносом іншого міжнародного діяча з марксистсько-радянськими поглядами він опинився чи не у страшнішому місці. 

Його ім’я нанесено на карту Місяця. Звичайне українське прізвище Засядько, яким ще 40 років тому названо кратер, — поряд з іменами таких світових світил науки, як Коперник, Галілей, Ньютон, Ейнштейн.

За які заслуги так високо, до самісіньких небес піднесла його світова наукова спільнота? І чому ж тоді на Землі не спорудили йому бодай найскромнішого пам’ятника? Навіть відому всім шахту Донбасу названо не його ім’ям, а іменем онука. Генерал-лейтенант Олександр Дмитрович Засядько народився 20 листопада 1779 року в сотенному козацькому містечку Лютенька Гадяцького повіту на Полтавщині. Його батько Дмитро Данилович був останнім головним гармашем Запорозької Січі. Син Олександр обрав батькову стежку і після закінчення кадетського корпусу в Петербурзі став офіцером-артилеристом. Він 15 років не залишав поля бою: був учасником переходу Суворова через Альпи, воював з турками на Середземному морі, на Дунаї, брав участь у війнах з Наполеоном. Командир артилерійської бригади полковник Засядько пройшов з боями від Бородіна до Парижа і Лейпцига. Нагороджений найвищими бойовими орденами і золотою шпагою «За хоробрість».

Рік тому «невстановлені особи» незаконно спиляли у буковинських горах 57 буків. Не маленьких, але не таких уже й великих: згідно з актом обстеження, від тридцяти сантиметрів до півметра в діаметрі. 

Коли півтора року тому кореспондента урядової газети запросили до військової частини А 4444 у Чернігові, інтуїтивно відчував, що матеріалом «Не зрадимо тих, хто не зрадив Батьківщину» («УК» за 17 червня 2016го) розмова про проблеми становлення на новому місці дислокації Державного науково-випробувального центру ЗСУ не закінчиться. Бо вже тоді переконався: маємо справу з унікальною установою, з досить складною долею сімей вчених-військовослужбовців, які, залишившись вірними присязі, вийшли у березні 2014 року з окупованого Криму. Вийшли, покинувши у Феодосії приватне або службове житло, з надією, що на материковій частині країни вони, як і тисячі інших українських вояків — льотчиків, моряків, танкістів, не опиняться наодинці зі своїми соціально-побутовими проблемами. 

На Українському радіо не зраджують добрій традиції й на численні запитання слухачів «Чи буде цього року радіодиктант?» відповідають: «Так!» Девіз нинішньої акції «Нас багато. Ми різні. Але нас об’єднує спільна мета». Для досягнення цієї мети слід приєднатися до учасників XVII Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності 9 листопада, у День української писемності та мови. 

Мінекономрозвитку організувало торговельну місію, яка мала на конкретних прикладах успішних проектів співпраці переконати канадців у перспективності українського ринку. Ця місія збіглася з першим офіційним візитом Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана до Канади. 

Напередодні всім нашим відділом непокоїлися: чи вдасться? Адже за прогнозом — поривчастий вітер, дощ. Але стояла пречудова погода — тиха і не за сезоном сонячна. Тож і освячення, і встановлення надбанних хрестів Миколаївської церкви, яка недавно з’явилася в експозиції «Полісся» Національного музею народної архітектури та побуту України, пройшли успішно. 

Восени, щойно надворі починало сутеніти, а в одному з хатніх віконець спалахувало світло, він відразу підходив ближче до дверей. Знав: зараз на порозі з’явиться його господиня й неголосно гукне: «Мишку, Мишку, ти тут? Заходь уже!» А він спритно шмигне у трохи прочинені двері повз бабу Марину, яка обов’язково скаже йому вслід: «Та легше, бо мене з ніг зіб’єш! Ну справжній тобі ведмідь».