Недавно в Борисполі спостерігала чергу на літак в Європу — відлітало чимало наших заробітчан. Їх видно по великих дешевих сумках та зовсім неєвропейському вигляду. Туристам можна позаздрити, а ці незграбні схвильовані чоловіки викликали у мене сором за нашу державу. Ось чолов’яга, без знання мови, маючи тільки роботящі руки і небажання спитися від відсутності роботи, вирушив майже навмання і буде затребуваним десь у Португалії чи Італії, а у нашій начебто нормальній європейській країні виявився зайвим...  

 …Отак ідучи попідтинню з бенкету п’яний уночі». В ситуації, згаданій дуже давно Кобзарем, опинився нещодавно і мешканець Красноармійська на Донеччині. Чолов’яга пересувався більш-менш упевнено, аж доки не вперся лобом у якусь перешкоду. Гуп! Вже хотів вилаяти стовп, який нахабно перейшов дорогу, але підвів очі і закліпав ними часто-часто. Попереду стояла якась химерна металева конструкція… Стоп! Це ж вежа. Точно вона… Ну, ота сама — окраса Парижа. «Де я?» — навідалася сполохана думка. Розгублений бідолаха почав так різко тверезіти, що навіть пригадав точну назву витвору — Ейфелева вежа… 

На Харківщині стався нещасний випадок. У кафе «Зустріч» від удару струмом загинула сімнадцятирічна дівчина, яка разом з подругами вирушила на «пінне шоу». 

Короткий сюжет у новинах. Замітка в газеті. Була людина — і немає. Замість диплома про освіту — домовина. Замість білого плаття та свідоцтва про одруження — невеликий горбок, вкритий квітами та вінками. 

 У взаєминах «влада — громадянин» найвразливіше місце — довіра. Втратити її легко, а здобувати доводиться важкою щоденною працею. Надто в такій царині як місцеве самоврядування, найближчому до людини рівні управління, котрий у нас, відповідно до європейських державницьких засад, визначається шляхом безпосереднього прямого виборчого права.

Як правило, на заклик «Наших б’ють!», коли йдеться про журналістів, відгукуються самі журналісти. Пояснення прості — елементарна корпоративна солідарність та розуміння того, що подібне може статися із тобою. Справи про перешкоджання законній професійній журналістській діяльності нечасто потрапляють до суду чи в поле зору прокуратури та інших правоохоронних органів. Виключно після того, як вони набули широкого розголосу. Або їм надали такого розголосу. Втім, на конфлікт, який виник між представниками миколаївських медіа та працівниками відділу управління податкової міліції Києва, все ж таки відреагувала прокуратура і порушила кримінальну справу. 

 Про ветеранів війни нині згадують досить часто. Добре, що приводи трапляються — то День Перемоги, то 70-річчя початку війни… Як зауважила якось при зустрічі одна з черкаських ветеранів — Лідія Андріївна Даниленко, добре було б, аби про таких, як вона, не просто іноді згадували, а створювали їм умови для нормального життя, включаючи й пенсійні виплати, можливості для лікування й спілкування між собою та представниками місцевої влади. Останнє не менш, а, може, й більш важливе, ніж усе інше. 

 Останнім часом мережа супермаркетів розвивається настільки швидко, що споживач іноді ламає голову: який з них обрати.  Щоправда, тут не треба питати чиєїсь поради. Варто подивитися уважніше на продукцію, скуштувати її, оцінити якість і можна прийняти рішення — це торговельна точка твоєї родини чи ні.

Цього разу «черговим» прямої телефонної лінії Кабінету Міністрів був керівник Міністерства культури і туризму Михайло Кулиняк. Здавалось, головними дозвонювачами мали бути працівники галузі, люди, яких цікавлять проблеми культури і яким є  що запропонувати для її піднесення. Але перше ж звернення порушило, здавалось, логічне передбачення. 

Давно відшуміло свято Перемоги. Але на Пагорбі Слави в Черкасах ще й досі відчувається святковий дух, турбота нащадків про те, щоб не згасала пам’ять про тих, хто ціною власного життя захистив сьогоднішній мирний день. Про них нагадує й монумент «Батькіщина-мати», встановлений тут на честь визволителів ще в 1977 році.  

 Великою ложкою дьогтю на святі останнього дзвоника моєї дочки цього року стали слова вчительки, яка звернулася до батьків з проханням не розходитися і визначитися шляхом голосування, яку другу іноземну мову вивчатимуть їхні діти у п’ятому класі. Оніміння, яке переросло у хвилю обурення, викликала, звичайно, не сама пропозиція, а «мовний асортимент», який було запропоновано. Батьки повинні були обирати між німецькою і… російською мовами.