Головне завдання, яке стояло перед Міністерством інформаційної політики на 2015 рік, — максимально збільшити мовлення українських електронних ЗМІ в зоні АТО. Наскільки мети досягнуто, розповів «УК» радник міністра інформаційної політики в зоні АТО Олександр Бригинець.

Січень — місяць велелюдних Різдвяних свят. Хоч як це сумно, та не всі українські сім’ї зберуться у ці дні за святковим столом з веселим настроєм у повному складі, не в одній домівці проллється гірка сльоза пам’яті… Та й прийдешній рік червоної Мавпи — тварини з непередбачуваною поведінкою — нічого доброго нам не віщує. В народі вже побутує побажання: «Хай червона Мавпа принесе до хати щастя і добробут — тільки не гранату!» 

Ситуацію, яка склалася з українською мовою в українських(!) школах Києва, інакше як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: «Ось у радянські часи такого не було!» Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства не пригадую.

Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії й не до ліцею, а звичайної школи у центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої українськомовні діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв — виключно російською. А коли я сама почула, як класні керівниці обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано. 

Колись запахи свята обвіювали будівлю саме тоді, коли діти під керівництвом дорослих починали клеїти прикраси для ялинки. Різнокольорові ланцюги, золочені горіхи й іграшки пахли вареним на крохмалі і борошні клейстером та новенькими фарбами, картоном і папером. Запах клейстеру — солодкуватий, трохи нудотний — нині забутий майже безповоротно, так само, як і інший новорічний запах — воску.

Пізніше Новий рік став асоціюватися із запахом скляних ялинкових іграшок, бенгальських вогнів і, звичайно, мандаринів. Можливо, цитрусові так бажані парфумерами усього світу, що відразу створюють відчуття свята. 

Як казав мій дід Федосій, у темряві успішно можна робити тільки дві речі: зароджувати нащадків і проявляти фотоплівку. Та й то коли кінчик (плівки) не туди вставити, результату не буде.

Очільникам реформи лісової галузі ця істина, схоже, не відома. Вони кують майбутнє важливої сектору економіки галузі якраз під ковдрою, подалі від очей громадськості, незалежних експертів, ЗМІ, профспілок і ветеранів лісової справи. Та що там ветерани! Навіть керівництво Мінагрополітики, під омофором якого має рости український ліс, не має повної інформації про стан і напрям лісових реформ. На «круглому столі», який відбувся у профільному міністерстві 10 грудня, перший заступник міністра та з десяток народних депутатів уперше дізналися, що є дві стратегії, які стосуються розвитку лісового сектору.  

Нині на державному обліку перебуває 148 тисяч об’єктів культурної спадщини, з яких 7550 внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Багато це чи мало? Спробую відповісти.

Історико-культурна спадщина України формувалася під впливом кількох чинників. Поза сумнівом, найголовніший серед них внутрішній. Руками відомих і безіменних майстрів творилися пам’ятки історії й археології, містобудування й архітектури, мистецтва і документальні.

Хоч 2015-й ще не закінчився, але вже напевно можна сказати, що він виявився в Україні найтеплішим. Є змога оприлюднити й кінцеві результати. За даними Центральної геофізичної обсерваторії, середньорічна температура повітря в Києві сягнула 10,5°С. Це на 0,6°С вище, ніж попереднє рекордне значення в 2007 році. Уперше середньорічна температура повітря у столиці перевищила 10°С. 

Напередодні Новоріччя з’являється багато атрибутів майбутнього святкування. Місто прикрашають яскравими вогниками й мішурою, на головній площі встановлюють красуню-ялинку, поряд ярмаркують.

На вигляд усе дуже красиво і по-європейськи. Тут тебе нагодують, пригостять глінтвейном, запропонують сувеніри. Загалом усе чудово, ніби все для людей. Але чи так це насправді? 

Усі розвинені країни дбають про захист свого споживчого ринку, застосовуючи механізм технічного регулювання, зокрема сертифікацію продукції. Реалізувати харчові продукти без підтвердження їхньої безпечності відповідними документами, виданими або визнаними в межах ЄС, через ринкову мережу неможливо.

У США встановили жорсткий контроль за імпортованими харчовими продуктами на законодавчому рівні. Канада, Австралія та Японія теж мають подібні системи перевірок. Постачати харчові продукти на їхні ринки без ретельного контролю уповноважених державою органів також неможливо! А в Україні ситуація з якістю харчів суперечлива через скасування обов’язкової сертифікації. Натомість парламент ухвалив закон, яким передбачено запровадження добровільної сертифікації харчових продуктів на території України для експортних операцій. 

Рік тому «УК» писав про подвиг добровольця, журналіста, «кіборга» Олександра Терещенка («Подвиг журналіста», «УК» від 12 листопада 2014 р.). В донецькому аеропорту, рятуючи бійців, він намагався викинути снаряд, що потрапив в укриття. Але вибухівка розірвалася в його руках. Сашкові відірвало праву руку та кисть лівої руки, пошкодило око. Це не зламало бійця. Він пройшов тривалий курс лікування, пристосувався до нових умов життя і, звісно, мріяв про нові руки — протези. Мрія здійснилася — нещодавно Олександр повернувся з Німеччини, де йому зробили протезування кінцівок.