У магазині в годину пік, коли багато хто дорогою з роботи щось підкупляє до вечері, біля кас зібралися черги. Розраховуючись, одна з жінок впустила кілька найдрібніших монет. Кинулася піднімати — на неї зашуміли: що ви, мовляв, через копійки людей затримуєте! Посоромилися б!

Жінка зніяковіла, почала вибачатися. Мені стало її шкода: не чуже піднімала, а своє, зароблене. Не її вина, що копійка нині — як деякі наші закони: нібито і є, а не працює. І сама себе не раз ловила на тому, що впустивши біля каси якийсь «білий» дріб’язок, соромлюся піднімати. Але ж, як сказала знайома, без однієї копійки хлібину не купиш. Чи не так? 

 Уже тиждень минув, як порозмовляв з колегою, а досі, здається, у душі звучить гарне відлуння того спілкування.
Власне, вона зателефонувала, щоб з’ясувати дрібне виробниче питання. Але розмову — попри те, що людина зайнята! — розпочала не із того, заради чого й робився міжміський дзвінок. А з жарту. Вже не пам’ятаю, про що він був. Але сам початок розмови — щиро зацікавлений, сповнений позитивної енергетики, бажання перекинутися добрим словом із співрозмовником — запам’ятався.
Мимоволі я пригадав ще одного свого колегу — добре знаного у київських журналістських колах Павла Ларіонова. У бутність його очільником власкорівської мережі нашої газети ми періодично отримували від нього листи-завдання. Скажу, досить незвичні за своєю формою. 

Зазвичай обираю зручний день та час, аби заплатити за комунальні послуги. Щоби бабусь і дідусів було менше в касі, трохи заздалегідь до «вирішального» 20-го числа місяця. В нинішньому місяці «не влучила», потрапила в самий розпал абонентських платежів у касі, що поряд із домом. У плани не входило простояти у чималій черзі понад годину. Тож вирішила сплатити «комуналку» в банку через дорогу.
Знаю, що банк приймає такі платежі за наявності кредитної або зарплатної картки. Кредитка в мене була, тож проблем не очікувала. Мені пощастило: в касу — жодної людини. Але своєрідну чергу створювала сама касир. Дівчина за віконцем ніяк не реагувала на моє стояння навпроти протягом кількох хвилин. Вона продовжувала свою телефонну розмову, очевидно, із приятелькою. Адже ті тези, що долітали через віконце, не стосувалися банківських послуг і варіантів поліпшення обслуговування клієнтів. 

Якось від приятельки почула мудру фразу її бабці: «Хороших людей на світі більше, але вони менш помітні». І не раз після того переконалася, що це так. Похмурий листопадовий ранок уже тим похмурий, що він листопадовий. І все починається зранку. Кілька днів тому син приніс «блискавичну» звістку про те, що на шкільний святковий концерт, присвячений річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, треба прийти у військовій формі. Моя реакція: часу обмаль, куди бігти, де шукати? А підвести чи не виконати — не наш девіз.   

Якось у середмісті стала свідком інциденту: міліція зупинила двох хлопців. Адекватні, без цигарок у зубах і пляшок пива в руках, вони спокійно йшли вулицею. Міліціонери затребували у парубків документи. Ті показали паспорти, однак стражі порядку все ж таки повели молодих людей у машину. Подальшого розвитку подій не знаю, адже спостерігала за ситуацією з вікна автобуса, який невдовзі рушив. 

Навряд чи міг передбачити, що один з недавніх моїх днів пройде під мобільно-телефонним знаком, який упору для майстерно закрученого сюжету оповідання чи якогось іншого твору з чіткою мораллю і висновком.

А сталося ось що. Зранку з Києва зателефонував на мобілку мій давній колега і друг Станіслав, з яким спілкуємося хоч і не часто, однак за потреби і нагоди — обов’язково. Обговорили деякі питання, обмінялися інформацією про погоду в Сумах і столиці, та й потому. 

У невеликому містечку під Житомиром сталося вбивство. Події розвивались за банальним і від того ще страшнішим своєю буденністю сценарієм. Весела компанія «розслаблялась» у кафе, де один із учасників вечірки приділяв особливу увагу дружині свого знайомого. В результаті вона вимушена була «остудити» запал надокучливого кавалера не дуже гречною (хоч, як на нинішні часи, цілком підцензурною фразою). Натомість підпилий залицяльник цілком у дусі провінційного розуміння гендерної політики відповів «дамі серця» не менш грубими словами. Зрозуміло, що законний чоловік став на захист ображеної дружини і вийшов із кривдником надвір «для розмови». Та вже за кілька хвилин гарячий донжуан повернувся до залу один, коротко кинувши жінці, яка його «принизила»: «Іди, забирай свого. Готовий…» 

Привокзальний вокзал у Львові — станція тисяч студентів, трударів — годувальників Львова. Чимало з них — землероби, які раненько встають, щоб продати містянам свій екологічно чистий крам або купити те, чого в селі чи містечку немає.

Цього дня – 15 жовтня — сотні пасажирів стали свідками того, як літня жінка (пізно лягла, раненько, казала, йшла з села Держич до електрички з товаром) впала посеред площі з серцевим нападом і зосталась без екстреної медичної допомоги, перебуваючи в критичному стані. 

«Мои деды погибли на фронте, поэтому для меня это праздник», — сказала у бліц-інтерв’ю одному із загальнонаціональних телеканалів учасниця урочистостей, присвячених Дню визволення Києва від гітлерівських загарбників. Мене ці слова шокували. Однак для тих, хто справді святкував у цей день, вони, мабуть, були зрозумілі. Бо інакше б вони кілька разів на рік не вітали б колони ряжених, які нібито представляють ветеранів війни, і не покладали б квіти до придуманих меморіалів, забувши про справжні могили загиблих у цій страшній війні.  

У ранньому дитинстві я вважала, що мені пощастило. Я мала чотирьох хрещених — двох матерів і двох батьків. У тата було двоє найкращих друзів, з якими він виріс, у мами — подруга шкільних років, яку вона бачила своєю кумою. Другою ж хрещеною матір’ю стала моя рідна тітка — татова сестра. Це вона найдовше тримала мене під час церемонії хрещення, тому що тільки в неї на руках я заспокоювалась і переставала плакати.
Звичайно, дитина не розуміє справжньої ролі духовних батьків. Для неї це, перш за все, увага і подарунки на свята. Але кровні батьки дитини мають усвідомлювати всю відповідальність, яка буде покладена на тих, кого вони обрали хрещеними батьками свого маляти. Вони мають стати найближчими для дитини після її рідних. Спілкуватися зі своїм хрещеником, спостерігати за його вихованням, допомагати йому, в першу чергу, духовно розвиватися, обирати свій шлях у житті. Виховувати підопічного у християнському дусі. Духовні батьки мусять бути прикладом для дитини, а вона в свою чергу повинна допомагати їм у старості. На жаль, мало хто замислюється над цими простими істинами, обираючи кумів.