Знаєте, що спільного в дегустаторів усіх мастей? Вони не курять! І дегустатори страв, і вина, і «дегустатори» парфумів. І навіть — дегустатори цигарок! Воно й не дивно: куріння убиває смакові рецептори, псує нюх, викликає надмірне слиновиділення, провокує гастрит та виразку шлунка. Який же з курця експерт смаків та ароматів? Ніякий! Та й у того, хто сам не курить, але дихає чужим димом, теж усі органи чуття потихеньку відмовляють.

З огляду на ці факти дуже логічною видається повна заборона на куріння у кафе, барах та ресторанах, яка почала діяти з 16 грудня минулого року. Тепер у гурманів є всі шанси по-справжньому насолодитися смаком їжі. 

Думаю, більшість киян, чий шлях на роботу або додому пролягає центральними вулицями нашої славетної столиці, погодиться, що ходити тут небезпечно. І не тому, що на голову може впасти бурулька. А вона таки може впасти, в чому нещодавно «переконалася» моя голова. Добре, що вдягнена була у товсту шапку, тож цього разу обійшлося. 

Проте небезпека чигає на пішоходів не лише з «повітря», а й на землі. Так, нещодавно вранці йду собі Хрещатиком на ділову зустріч і тут в якийсь момент розумію, що земля піді мною хитається і я разом з нею. А вже через хвилину лежу посеред вулиці, «зображуючи» зірочку. 

Воїн-інтернаціоналіст Сергій Єгоров їхав у відпустку до рідної домівки, у Бучу. На календарі — Новий рік. Чудова нагода зустріти свято у колі рідних. Не кожному в Афгані так щастило. Ось і його триповерховий будинок. Швидко піднявся на другий поверх і подзвонив до своєї квартири. Хвилини очікування здавалися вічністю. За дверима почув неспішні кроки. На порозі з’явилася мати — у чорному одязі, за рік постарішала на десяток років. Сергій був вражений: хто з рідних помер? А мати, побачивши сина, оніміла. Через кілька хвилин вигукнула: «Сину, ти живий?! Ми ж тебе поховали!» — і знепритомніла. З квартири вибігли батько й брат: «А ми днями на тебе «похоронку» отримали»…  

У дівчини, котра стояла у столичній підземці на станції «Арсенальна», помирала мама — про це великими літерами повідомлялося на картоні в її руках. Знайома чи подруга нещасної, що підійшла за мить, тримала в руках песика. Вони почали аж надто жваво про щось бесідувати, а мене ескалатор повіз угору. 

За годину, вже спустившись рухомими східцями, побачила ситуацію зовсім несподівану. Та сама дівчина притиснула свою картонку написом до стіни, а на її звороті діловито виводив чорним фломастером уже інші скорботні слова якийсь хлопець. На пару озиралася не лише я — адже обоє при цьому ще й реготали… 

На жаль, гасло «Споживач завжди правий» актуальне здебільшого за кордоном. У нас же взаємини «виробник послуг — споживач» вибудовуються найчастіше на користь першого. Другого ж безсоромно намагаються пошити в дурні. Відчула це нещодавно на «власній шкурі».

На дозвіллі люблю дивитися серіали. Раніше — по телевізору. Тож коли 7 років тому укладала угоду з надавачем послуг кабельного телебачення, обрала досить «пухкий» пакет телеканалів, вартість якого, до слова, постійно зростає. 

Щоранку спостерігаю з вікна, як літній бородатий чоловік у довгому плащі повільно підходить до сміттєвих контейнерів і впевнено, зі знанням справи, видобуває звідти харчі, які бережно складає у великий кульок. Якось він розповів, що звуть його Павло Іванович, працював колись агрономом неподалік обласного центру, потім захворів, залишився сам, пенсія мізерна, продав квартиру, тепер перебивається, як може. Влітку ще нічого, а кілька зимових місяців переживати важко. На світі тримає, показує на контейнер з відходами, ось така їжа.
— Ви не повірите, скільки я знаходжу тут придатних продуктів! Ми справді великі марнотратники! 

 Нинішній рік ЮНЕСКО проголошено роком Амосова, адже з його іменем пов’язана характеристика кінця ХХ — початку ХХІ століття.
Лікар, учений, письменник, громадський діяч, талановитий організатор, повелитель думок і натхненник молоді до творчості, взірець чесності і порядності… Таким був і залишається, бо справа, якій служив, триває й розвивається. В цьому, мабуть, він найщасливіший. А вдячне суспільство щодалі більше переконується в геніальності і далекоглядності академіка. Започаткований лікарем-новатором підхід до порятунку серця успішно розвивають його колеги й наступники, а посіяні вченим і письменником зерна уваги й поваги до людини проростають у серцях творців добра.

Останнім часом розгляд справ в українських судах нагадує швидше жахливий фарс або конвеєр миттєвих і необгрунтованих рішень, аніж правосуддя. На жаль, усе частіше вони не захищають гарантовані Конституцією України права та свободи людини за принципом верховенства права. Люди у мантіях, приймаючи рішення на швидку руку, забувають дотримуватись основних принципів і засад судочинства – справедливості, добросовісності і розумності (згідно ЦКУ). Замість обгрунтованих рішень на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні, вони приймають такі, що не піддаються жодній критиці. А навіщо робити інакше, якщо цьому сприяє сама система.   

Уже зранку приміщення місцевого осередку письменників трохи нагадувало розтривожений вулик. Неабияке пожвавлення серед літераторів було викликане підготовкою до зустрічі з читачем. Той після тривалих перемовин нарешті знайшов невеличке вільне «віконце» між читанням книжок та численними зустрічами з аудиторіями пишучої братії і погодився завітати до творчого осередку. 
Молодші «інженери людських душ» вмощувалися і подумки готували цікаві запитання для гостя. Старші знічев’я теревенили, згадуючи різноманітні байки щодо кололітературного життя. «Якось ми з колегою потрапили в компанію, де нам представили читача, — жваво розповідав поет Н. — Ну, познайомилися, поговорили. А він нічого дядько, такий простий, носа не задирає, залюбки дав нам автограф і ми навіть уже телефонами обмінялися. А потім колега всіх розсмішив: «Я, — каже, — оце вперше живого читача бачу. Думав, що вони вже давно перевелися…» 

Проходячи днями повз зупинку громадського транспорту на околиці Сум, звернув увагу на людей, що скупчилися під накриттям. Підійшовши ближче, побачив чоловіка передпенсійного віку, який сидів на лавочці: простоволосий, із засніженою шапкою в руках. Поруч лежала сумка, з якої «визирали» пакет із молоком і батон – теж у снігу.
Одна з жінок розповіла: чоловік ішов із крамниці, перед зупинкою підсковзнувся і впав –– так, що самостійно не міг підвестися. Оскільки місцина не багатолюдна, довелося чекати на перехожих. Однак… Кілька городян, проходячи повз лежачого, прискорювали ходу, не звертаючи на нього жодної уваги. Як з’ясувалося пізніше, думали, що то якийсь безхатько (втім, невже ці люди не потребують співчуття?).