У Києві відбулася презентація доповіді підкомітету ООН з недопущення катувань за підсумками візиту в Україну в 2016 році. Ішлося про проблеми, пов’язані з місцями позбавлення волі. Коли слухала цю презентацію, промайнула думка: чи не тому жоден вітчизняний виправний заклад не зробив з ув’язненого соціалізованого громадянина, що умови перебування там нелюдські? Кіношні картини про американських ув’язнених — м’язистих, вгодованих, які знічев’я буцають баскетбольний м’яч, далекі від порядків в українських пенітенціарних закладах. Правозахисники кажуть: порушників закону позбавляють волі, але не гідності. Але цього поки що дотримуються не в усіх виправних закладах України. 

Про Вадима Сідура я дізналася наприкінці 1980-х. Маленька публікація про нього в одному з молодіжних журналів передовсім вразила його долею. Тим, що виявився земляком. Тим, що твори скульптора прикрашають вулиці багатьох великих міст за кордоном, а в СРСР його ім’я замовчували. На жаль, нині також мало хто знає про Вадима Сідура на батьківщині. І в Дніпрі, і в Україні немає жодної роботи видатного художника. Про нього нагадує лише встановлена 2002 року меморіальна дошка на будівлі 33-ї дніпровської середньої школи, де навчався майбутній скульптор-авангардист, художник, графік, поет. 

У пафосному словосполученні «битва за хліб», яким зазвичай зловживали радянські газети напередодні, під час та після збирання пшениці чи інших зернових культур, навіть у ті часи була тільки певна частина пафосу. Не дадуть збрехати люди, які виросли у селі й добре знають ціну врожаю, що ніколи не давався легко. Як онук і син комбайнерів, котрі не одне десятиліття водили «степові кораблі» (даруйте за ще один газетний штамп тих років) у спекотному запорізькому степу, на власному досвіді переконався, що ота битва посеред високих чи полеглих хлібів нерідко перетворювалася на побоїще. Механізатори відчайдушно билися з не зовсім досконалою збиральною технікою, яка навіть у снах-жахах не примариться нинішнім хліборобам, що нарешті (слава технічному прогресу!) пересіли у комфортабельні кабіни «Джонів Дірів» чи «Клаасів». 

Відомо, що з початку воєнного конфлікту екологічна ситуація на Донбасі різко погіршилася. Ідеться про забруднення й атмосфери, і надр. Усе це може спровокувати екологічну катастрофу, яка торкнеться не тільки території регіону. Про це говоримо із старшим викладачем профільної кафедри Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Ольгою Губською й заступником директора департаменту екології та природних ресурсів облдержадміністрації Олександром Тарахкалом. 

Сумщина асоціюється з відомими у країні й за її межами культурно-мистецькими фестивалями «Кролевецькі рушники», «Сурми України», «Козацький родослав» та іншими, які стали складовою сьогодення краю. За кожним із них (а всього протягом останнього року проведено майже 70 тисяч різноманітних заходів) — кропітка наполеглива праця працівників будинків культури, клубних установ, театрів, музеїв, бібліотек тощо. Про зроблене, плани на майбутнє «УК» розповідає начальник управління культури і туризму Сумської облдержадміністрації Олена МЕЛЬНИК.

Услід за героями відомої телепередачі Першого Національного румуни Закарпаття, яких тут, за даними останнього в часі перепису населення 2001 року, проживало майже 35 тисяч, з повним правом можуть казати: «Не все погано в нашому домі». Ще б пак! Нині їхня кількість збільшилася на 9%, вищий показник лише у ромів. 

Упорядкованістю й ошатністю Ладижин, що на Вінниччині, вигідно відрізняється від сусідніх міст. У ньому дороги хороші, на вулицях — квіткові кашпо і різнобарв’я квітів на клумбах, а в новоствореному дендропарку, де раніше був пустир, тепер відпочивають матері з малими дітьми. Дбає міська влада і про вирішення соціально-економічних питань. Тут не проблема працевлаштуватися, а темпи приросту виробництва промислової продукції одні з найкращих у країні. Зростають економічні показники, вочевидь, це має позитивно відобразитися і на показниках соціальних. Однак не на всіх. Щоб змінити ситуацію на краще, вважає керівництво міста, потрібно впровадити пенсійну реформу, яку розробив Кабінет Міністрів і нині широко обговорюють. 

Французький режисер-документаліст Поль Морейра не обмежився затуманенням мізків скандальним фільмом «Україна: маски революції». Людина, яка мала б стояти на сторожі свободи слова, почала наступ на неї. Прикро, що його мішенню з чималої кількості критиків документальної стрічки виявилася українська журналістка Анна Чесановська-Жайяр. 

В Україні вже майже два роки працюють Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) та Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП). Свого часу саме на ці органи українці покладали великі сподівання щодо боротьби з так званою топ-корупцією. Сьогодні ці органи справді розслідують справи й направляють їх для розгляду до загальних судів. Проте нині приблизно 60% проваджень, скерованих до суду від САП і НАБУ, лежать там «без руху». Є багато причин, чому так відбувається. Одна з них те, що судді, які мають слухати ці справи, вочевидь, не почуваються достатньо захищеними і незалежними. Відчувається й брак суддівських кадрів. Адже протягом останніх років приблизно дві тисячі суддів звільнились. Виправити цю ситуацію могло б створення Вищого антикорупційного суду. 

Зайшовши якось у Черкасах до однієї з кав’ярень, щоб посидіти з друзями за чашкою кави, був здивований. Приємний інтер’єр, запашна кава, смачне печиво, усмішки офіціанток — усе сприяло неквапній діловій розмові, гарному настрою. Звідси не хотілося йти, хоч просиділи вже кілька годин.  Один зі співзасновників підприємства — метка дівчина з карими очима Настя Рубежанська, переселенка зі сходу України, яка знайшла свій другий дім і другий фах у Черкасах. Чому другий фах? Дівчина усміхнулася й відповіла: «Якщо хочете, розповім».