ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ

Визволення по-російськи  
Кремлівський шторм
Караючий меч Кулі-Шена
Приклад, вартий наслідування

Прочитала на одному з чернігівських міських сайтів, що вже три роки як першачкам заборонили задавати домашнє завдання. Зовсім ні! Це триває здавна. Ще одинадцять років тому, коли мій син пішов до класу шестирічок, відкритого на базі старшої групи дитсадка, вчителька повідомила: «Так, не маю права!» І тут же безапеляційним тоном додала: «Але задаватиму!» 

Чому не працюють пільги учасникам АТО? На це запитання спробували знайти відповідь правозахисник Української Гельсінської спілки з прав людини Максим Щербатюк і голова Державної служби у справах ветеранів війни та учасників Антитерористичної операції Артур Дерев’янко.
Представник громадської організації Максим Щербатюк розповів, що у вісімнадцяти областях працюють громадські приймальні їхньої організації. Серед питань, які ставлять відвідувачі юристам, найгострішим залишається отримання статусу учасника бойових дій у зоні АТО. Так, за словами Максима Щербатюка, в Херсонській області до приймальні звернулася група жінок. Вони розповіли, що їхні чоловіки загинули, виконуючи завдання в зоні Антитерористичної операції. Проте до них прийшли «посланці» з органів внутрішніх справ і настійливо попросили підписати папери, в яких йшлося, що їхні чоловіки — інспектори ДАІ — патрулювали ділянку дороги і загинули в ДТП. 

З 7 жовтня своїм указом глава держави Петро Порошенко створив Комітет з питань розвідки при Президентові та призначив його керівником свого радника Ігоря Смешка. Того ж дня під час зустрічі із новопризначенцем глава держави наголосив:«Країна веде виснажливу боротьбу за незалежність, насправді це Вітчизняна війна. Збройні сили продемонстрували свої найкращі якості. Бойовий дух, стійкість, героїзм українських військовослужбовців потребують захисту з боку держави. Наш прямий обов’язок — забезпечити Збройні сили достовірною, перевіреною інформацією розвідки». 

На території Миколаївського політехнічного коледжу відкрили алею на честь Максима Алдошина, водія-стрільця взводу охорони та патрульно-постової служби Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку.
Максимові Алдошину було всього 23 роки. Контрактником він пішов воювати на схід країни. Там разом із ще двома бійцями потрапив у засідку терористів. Хлопець зазнав тяжкого поранення, але зумів вивести автомобіль з-під шквального обстрілу.
Боєць був зразком для товаришів під час виконання обов’язку, прикладом сумлінного і принципового ставлення до служби. Швидко і якісно виконував усі поставлені завдання, проявляючи ініціативу, мав високе почуття відповідальності за доручену справу.

Чи виживе лісова галузь у революційному вирі української сучасності? Про це ми спитали голову громадської ради Держлісагентства, академіка Національної академії аграрних наук України Ореста Фурдичка.
— Оресте Івановичу, чи відбулися кардинальні зміни після вигнання бісів із лісового відомства?
— Великі біси повтікали, а дрібніші затаїлися, залягли на лікарняних і вичікують, що їх обминуть покарання і люстрація. На жаль, нове керівництво галузі дуже лояльно поставилося до заміни старих корупційних кадрів, які вірно служили «папєрєднікам». Недавню колегію Держлісагентства було присвячено боротьбі з корупцією. Звіт керівництва звівся до констатації факту, що в галузі всі дотримуються антикорупційного законодавства. Однак цього недостатньо. Відповідно до звітів і в попередньої влади з дотриманням законодавства все було гаразд. Проте суспільство відносить лісову галузь до однієї з найкорумпованіших. А чесних і роботящих лісівників незаслужено називають крадіями лісу. 

— Молодчина! Ось і вимовив те складне «ер», — наче за власну дитину радіє за малого пацієнта Андрійка логопед Марина Решетняк.
Симпатична, врівноважена, а глибокі озерця її очей, здається, ось-ось розхлюпають добро… Здається, вона вже цілком упоралася з тим стресом, який їй довелося пережити.
Марина народилася й виросла в поліському містечку Березне на Рівненщині. Свого часу сюди, в Надслучанську Швейцарію, доля закинула її тата, лікаря-педіатра Андрія Губка, уродженця Слов’янська.

Мій дядько по маминій лінії Федір Мироненко загинув під Кенігсбергом на початку травня 1945-го. Незадовго до цього писав додому, що війна завершується, і він ось-ось приїде у своє рідне село на Слобожанщині.
Згодом, коли прозвучали переможні травневі залпи і всі чекали родичів-визволителів додому, на адресу його батьків, а моїх дідуся і бабусі, надійшла похоронка. У ній повідомляли, що син пропав безвісти, а де саме — не відомо. Але пошуки тривають, щоправда, наскільки результативними вони будуть, у похоронці не повідомляли.

Спільний проект ЄС та Програми розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» продовжує згуртовувати громади, вчити їх працювати на перспективу. За роки співпраці в межах цього проекту вдалося досягти хороших результатів. 

Зранку в Дніпропетровську після тривалих сонячних днів пішов дощ. Проте це не завадило городянам прийти на центральну площу міста з квітами, щоби провести в останню путь бійців, які віддали життя, захищаючи Україну. Представники всіх релігійних конфесій, що діють у Дніпропетровську, відслужили панахиду за загиблими. З усіма військовими почестями 21 невідомого солдата поховали на Краснопільському кладовищі — поряд з 11 їхніми побратимами, які загинули в боях у Старобешевому та Іловайську і знайшли тут останній притулок кілька днів тому. З часом, можливо, на цьому цвинтарі з’явиться алея героїв — захисників нашої Вітчизни. Але ще треба встановити їхні імена…