У романі Еріха Марія Ремарка «На Західному фронті без змін» одна зі сцен вражає: солдати в окопах намагаються подолати навалу пацюків. Створінь огидних настільки, що автор не без презирства описує цю погань: «Тутешні пацюки якісь особливо бридкі, надто вони великі. Це ті, що їх звуть трупними пацюками. У них мерзенні, злющі, безвусі писки, а сам вигляд їхніх довгих голих хвостів викликає нудоту».
Гризуни не просто додають воїнам неприємних вражень, вони злодії. Підступні створіння обгризають пайки хліба. На намагання солдат зберегти їстівне діють по-хитрому. «Кроп щільно замотав окраєць у плащ-намет і поклав собі під голову, та однаково не може спати, бо пацюки бігають йому по обличчю, добираючись до хліба. Тоді Детерінг надумав схитрувати: він причепив до стелі тоненьку дротину і підвісив на ній клуночок із хлібом. Коли він уночі ввімкнув кишенькового ліхтарика, то побачив, що дріт гойдається. На клуночку сидів верхи жирний пацюк». 

Ще недавно я була впевнена, що люди, яким довелося тимчасово залишити свої домівки на сході через воєнні дії, повертаються туди із радістю. Остання офіційно оприлюднена цифра тих, хто повернувся, — понад 52 тисячі осіб. На їхніх землях завершилася АТО, і тому родини їдуть назад, на свою малу батьківщину. Але у тому ж Фейсбуці нині часто читаю, що повертаються вони насправді тому, що в областях, куди переїхали, не знаходять місця для життя та роботи. Що їм болить найбільше та чим держава має допомогти? Своїми думками з цього приводу поділились фахівці. 

Коли на полі бою тримають зброю професійні військові — це нормально. Коли вони зазнають поранень та навіть гинуть — це трагічно, але… в них така професія — захищати Батьківщину. Вони готові, навчені, вони на роботі. Тому аномальне, на перший погляд, явище — участь у війні людей виключно мирних професій: учителів, науковців, будівельників, журналістів, поетів, соціальних працівників. 

 Написала заголовок і одразу подумала: «А чому б не дурити, коли дозволяємо». Причому на всіх виборах усіх рівнів, які у нас відбувалися.  Головне — гасло, бренд, а хто і що за цим стоїть — не важливо. Інакше треба було б кожному виборцеві думати, порівнювати, аналізувати. А ліньки. Підтвердження того — закриті партійні списки. Відкрили б, якби виборці поставили їм вето. Тут уже й не треба бути великим мудрагелем, щоб здогадатися: шифруються, є кого приховувати. Спротиву — жодного.

— Слава Україні! — Героям Слава! — цими словами вітаються справжні патріоти не лише в Україні, а й на закордонних курортах. Це саме ті слова, які найчастіше тепер можна почути на пляжі. В цьому переконалася моя подруга, яка нещодавно повернулась із відпочинку з Єгипту.

Перше, що її вразило, — український прапор, який майорів над рестораном єгипетського готелю. Особливої пікантності ситуації додавало те, що через номер жив… російський снайпер. Він не лише не приховував роду своєї діяльності, а й вихвалявся цим. Мовляв, для мене люди — лише мішені. Щоправда, висловлювався так недовго. Адже дуже швидко українці роз’яснили йому, хто є хто, як ми ставимось до войовничо налаштованих росіян, і снайперів передовсім.

Раніше ніхто не передбачав, що в державі постануть такі питання, тож штатні психологи служби з надзвичайних ситуацій, а також інші фахівці цього профілю стикаються з проблемами, які важко подолати.

— Нині в Україні велика кількість людей, які пережили війну, мають колосальні психологічні травми. Досвід відвідування таборів переселенців показує, що люди навіть менше звертаються за медичною допомогою до лікарів, а найбільше потребують психологічної допомоги. Окрему категорію становлять діти. Вони пішли в нові колективи у школах, дитячих садочках, у них розірвані сталі соціальні зв’язки. Стурбованість викликає також велика кількість підлітків, які внаслідок пережитого стресу можуть почати вести асоціальний спосіб життя. 

Досягти таких показників вдалося завдяки тому, що обласне управління Пенсійного фонду жодного дня не припиняло роботу. Щоправда, донедавна працювало дистанційно з Харкова, але відтепер його діяльність налагоджено на Луганщині.
«За рішенням голови облдержадміністрації наше управління днями передислоковано до Сєверодонецька.

На жаль, реалії нині такі, що на території анексованого Криму державні реєстри України не працюють ще з березня-квітня, а на окупованих сепаратистами територіях Донецької та Луганської областей — з моменту, як їх захопили терористи. А що робити звичайним людям, якщо в них народжується дитина, вони беруть шлюб, потрібно написати дарчу або заповіт чи перереєструвати квартиру, машину, дачу чи фірму? 

Наша хата стояла на невеликому узвишші, з якого всю довколишню місцевість видно немов на долоні. Зовсім поряд петляє й виблискує проти сонця вузька степова річка. Понад нею зеленіють густі чагарники та дерева, а трохи далі високою стрімкою стіною нависає жовта глиняна круча. «Отією дорогою зайшли німці, й там довго їхній згорілий танк стояв», — іноді розказувала й показувала моя прабабуся. Ще дошкільнятами ми із сусідом і тезкою (хлопчаків тоді здебільшого називали на честь першого українського космонавта) аж тремтіли від збудження. Де у світі справедливість? Ну чому ми не народилися раніше? Та ми б під час війни навіть гори звернули!..  

Державні закупівлі упродовж останніх 20 років у більшості вітчизняних підприємців та бізнесменів асоціювалися з можливістю заробляти великі гроші на бюджеті країни. Сам процес був далекий від терміну «прозорість», адже там панував лобізм: у закупівлях мали право брати участь лише обрані, тобто ті, хто на той час наближений до влади і, відповідно, мав таку преференцію, як участь в освоєнні державних фінансових ресурсів.