Нещодавно депутати Київської міської ради прийняли рішення про перейменування частини вулиці Інститутської на алею Героїв Небесної Сотні. Такому рішенню депутатського корпусу варто аплодувати стоячи. Заради світлої пам’яті тих, хто віддав життя за краще майбутнє нашої країни. 

У  2014-му минуло 25 років відтоді, як Україна ратифікувала найважливіший документ щодо захисту прав неповнолітніх — Конвенцію ООН про права дитини. Міжнародна спільнота визнає, що за цей час Україна зробила у цьому напрямі чимало. Приміром, якщо в 1990-ті роки з 80 тисяч дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування 60 тисяч виховували в державних інтернатах, то нині 85% із 90 тисяч цих малюків усиновлено, їх взяли під опіку, або вони перебувають в дитячих будинках сімейного типу. Із 13 на тисячу новонароджених у 1990-ті до 8 у 2013-му зменшилася в нашій державі смертність новонароджених. 

Усучасній школі вже багатороків поспіль упроваджують чи скасовують якісь процеси. Реформування, ЗНО, скільки років навчатися — десять, одинадцять, дванадцять… Ситуація, на перший погляд, незатишна. З іншого боку, довелося почути думку, висловлену жартома: цеможна розглядати як таке собі тренування тонусу для дітей, учителів і батьків.
На порядку денному — новий штрих у житті школи. Так, згідно з підписаним указом Президента України «Про комплекс заходів щодо зміцнення обороноздатності держави та пропозиції до проекту закону «Про Державний бюджет України на 2015 рік» щодо статей, пов’язаних із нацбезпекою і обороною, Кабінету Міністрів доручено забезпечити відновлення початкової військової підготовки у загальноосвітніх навчальних закладах. Як це відбуватиметься? Як на практиці втілюватимуть у життя поставлені Президентом України завдання?

Військова документально-речова виставка «1941… Герої не вмирають… 2014…» у вестибюлі Державної художньої середньої школи імені Тараса Шевченка розпочинається з фотографій рідних співробітників закладу. Вони загинули під час нинішньої війни. Два імені вписані в Книгу пам’яті школи: представника Служби безпеки України Володимира Шкіри та бійця добровольчого батальйону «Миротворець» Максима Сухенка.  Володимир загинув 24 липня на гвинтокрилі на горі Карачун, а Максим — 29 серпня біля села Горбатенко Старобешівського району Донецької області. У Володимира залишилася без тата донечка-першокласниця, у Максима — восьмирічна і десятирічна доньки.   

Із міст і сіл сходу України, де нині орудують окупанти, виїжджає дедалі більше людей. Навіть ті, хто раніше покладався на так звані ДНР і ЛНР, побачивши, що за межами цих псевдоутворень краще, наважуються на виїзд. Хоч не всі. Одні не хочуть, бо непокояться за нажите майно, інші не можуть — немає грошей. Та є категорія людей, які хочуть виїхати, але для них цей процес набагато складніший, ніж для інших. Це інваліди. І, вочевидь, не всі знають, що є люди, які їм допоможуть. Це і волонтери, і представники громадських організацій. Одна з таких — Європейська асоціація з прав інвалідів. Зазвичай її члени займаються захистом прав інвалідів. Та нині довелося змінити вектор роботи. Як вдається допомагати інвалідам покинути зону АТО? Про це розмовляємо з президентом ВГО «Європейська асоціація з прав інвалідів» Олегом ДРЮМА. 

Серед потужної індустрії, що дісталася незалежній Україні у спадок від УРСР, була нафтопереробна і нафтохімічна промисловість, яку створено, по суті, на порожньому місці. У 1965—1985 роках вона швидко розвивалася та досягла значних обсягів виробництва.
У той час були побудовані одні з найбільших у СРСР та Європі Кременчуцький і Лисичанський нафтопереробні заводи (НПЗ), Дніпропетровський і два білоцерківських шинних заводи, Лисичанський, Сумський і Білоцерківський заводи гумотехнічних виробів, Кременчуцький і Стаханівський заводи технічного вуглецю, Чернівецький, Стрийський і Горлівський заводи гумового взуття, Білоцерківські заводи азбестотехнічних виробів та механічний. Реконструйовані із збільшенням потужності НПЗ в Надвірній, Львові, Дрогобичі, Одесі, Херсоні, Бердянський дослідний  нафтооливний завод, підриємства з виробництва гумотехнічних виробів у Києві, Бердянську, Запоріжжі, Донецьку, Дашавський сажевий завод тощо.

Винесене у заголовок незвичне слово походить від іншого, більш знайомого українцям — «бидло». Так у сільській місцевості ще й донині подекуди називають худобу.
Цим же словом під час перебування українських земель у складі Польщі наші західні сусіди іноді називали і людей. Причому незалежно від національної приналежності. Називали за те, що своєю поведінкою іноді уподоблювалися худобі. Наприклад, у шинку «перенедопивалися» горілкою. Тобто випивали її менше, ніж хотіли, але більше, ніж могли. З усіма можливими вихідними наслідками.
Та сучасний світ безперервно розвивається. А з ним — і бидло. Правильніше, назване від цього слова явище. Бидлянство нині різнопланове, різнобарвне, різнолике і різноманітне, як видове багатство тропіків.

Зазвичай відеоконференції в урядовому Комунікативному центрі відбуваються у форматі, який нагадує нараду: представники міністерств окреслюють регіонам позицію відомства щодо нагальних питань розвитку країни та відповідають на запитання за темою. Але останнє спілкування чиновників з регіонами пройшло трохи інакше (і це не може не радувати) — до розмови в урядовий центр запросили експерта, який представляє групу активістів (Реанімаційний пакет реформ), що об’єдналися задля пришвидшення реформування України і критикують владу, якщо її реформаторські пропозиції несуть хоч якусь загрозу для громадян чи бізнесу.   

Методист інформаційно-методичного центру управління освіти і науки Сумської міськради Ірина Нікітіна за фахом історик. Каже так: в усі часи, починаючи від Київської Русі, відданість і любов до рідної землі вважали першоосновою. Перекидаючи умовний місток у сьогодення, фахівець твердо переконана, що нинішня освітянська система міста успішно продовжує традицію. І насамперед після здобуття Україною незалежності. 

Історія Ануша, вихідця із далекої Індії, прозаїчна. Приїхав молодий індус навчатися до Києва. І закохався в Україну з першого погляду. Припали до душі відкритість і щирість українців. І хоч за тридев’ять земель на його повернення чекали рідні, спокійну і мирну країну не знайшов сил покинути. Тут одружився, народилося троє його діточок. Вони себе вважають щирими українцями.