Коли шановному зібранню передують щирі вітання і побажання (саме так було при відкритті ювілейної сесії Ради Міжнародної асоціації академій наук — МААН), це багато про що говорить. Насамперед про небайдужість і повагу. В цьому випадку до президента НАН України Бориса Патона, який 20 років беззмінно очолює й міжнародну асоціацію. Саме він ініціатор її заснування. Привід був один: не можна розривати наукові зв’язки країн СНД. 

Нещодавно після десятирічної добудови та тривалих торгів Росія передала військово-морським силам Індії авіаносець «Викрамадитья». Цей завершений проект у федеральних ЗМІ називають одним з найбільш амбіційних задумів російського суднобудування. Водночас російські ЗМІ визнають, що «виконання індійського замовлення виявилося складною, дорогою і тривалою справою. Однією з головних причин можна вважати неприйнятний стан суднобудівної промисловості на момент початку проекту».
Тож у Росії проблем із суднобудуванням не менше, ніж у нас. Утім, цікаво, чому з моменту підписання перших угод до передачі корабля «Викрамадитья» минуло майже 10 років? І чому при цьому майже не згадують Україну, яка мала стосунок до авіаносця? Питання… 

Напередодні Дня працівників статистики наш кореспондент зустрівся з головою Держстату, доктором наук з державного управління, професором, членом-кореспондентом НАН України Олександром ОСАУЛЕНКОМ.
 

Готуючись до відзначення 200-річчя Кобзаря, гріх не згадати ще про одну визначну дату — 225-річчя з дня народження геніального митця, якого заслужено називають корифеєм російського театру, творцем його нової естетики, батьком сценічного реалізму. Є всі підстави стверджувати: як уся російська література виросла, за відомим образним висловом, із «Шинелі» Гоголя, так звичний нам театр виник завдяки Щепкіну. Та чи багатьом відомо, що автор «Тараса Бульби» і «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» вважав видатного актора своїм земляком, а Шевченко називав Щепкіна «друже мій давній, друже мій єдиний» та присвятив йому вірш «Пустка» з не менш проникливим зверненням — «друже сивоусий»? 

 Громадськість підтримує ініціативи уряду щодо оприлюднення містобудівної документації. Зокрема доручення, які дав віце-прем’єр-міністр Олександр Вілкул на нараді щодо активізації розробки генеральних планів населених пунктів: Держземагентству — до кінця першого кварталу 2014-го зняти з картографічної основи для розробки генпланів гриф «Для службового користування» (ДСК), а місцевим органам влади — розмістити генплани у вільному доступі на веб-сайтах. Чому це важливо громадам, які це відкриває перспективи жителям міст та містечок — в інтерв’ю з Володимиром ЩЕРБАЧЕНКОМ.  

У вівторок, як і у понеділок, центральні вулиці Києва були зайняті учасниками акції протесту. Однак учорашнього ранку пожвавлення спостерігалося на вулиці Грушевського, де розташована центральна будівля Верховної Ради. Активність мітингувальників в околицях парламенту була обумовлена тим, що першим питанням у порядку денному засідання ВР стояла резолюція про недовіру Кабінету Міністрів. Розгляд цього питання ініційовано представниками опозиційних фракцій, з огляду на відстрочення підписання Угоди про асоціацію та події, що мали місце на Майдані Незалежності в ніч з 29 на 30 листопада. 

Десь у  високих кабінетах ухвалюють рішення, візують постанови.  Усе — заради країни та її народу. Кабінет Міністрів України має свій друкований орган — газету «Урядовий кур’єр», на сторінках якої друкуються документи, а колектив журналістів працює задля донесення доленосних рішень до пересічних людей. Як відомо, тенденція останнього часу — зменшення накладів друкованих засобів інформації. Справді, віртуальний світ дедалі більше входить у наше життя. Ось тільки до повної інтернетизації у країні ще далеко. Як саме держслужбовець, бюджетник чи вчитель може дізнатися про рішення та наміри влади, наприклад, у глибинці? Тут би й стала газета у пригоді. Журналісти «УК» відвідали бібліотеки, бо саме тут в усі часи можна було прочитати свіжий номер видання. Виявилося, що ні в громадських читальнях, ні в навчальних закладах країни урядову газету і вдень із свічкою не знайдеш…  

Нещодавно Рада Європи ухвалила резолюцію «Про місцеву та регіональну демократію в Україні». Основною її мотивацією стало бажання України реформувати місцеве самоврядування. Ідеться зокрема про Концепцію розвитку місцевого самоврядування, яку  має підписати Президент і яку, стверджують міські та селищні голови Рівненщини, обговорюють нині з усіма, тільки не з ними — безпосередніми суб’єктами реформування.

Ось і виходить, що Страсбург дивиться на українську глибинку одними очима, самі ж представники місцевого самоврядування, які щодня «варяться» у проблемах цієї глибинки, — зовсім іншим, більш приземленим і реалістичним поглядом.

Чому ж навіть напередодні професійного свята не затихає головний біль у міських та селищних голів? Відповіді на це запитання ми разом шукали за «круглим столом» «УК». 

Те, що відбулося о четвертій годині ранку 30 листопада на Майдані Незалежності, потім наступного дня на Банковій, інакше ніж злочином не назвеш. Телевізійні кадри перекреслюють будь-які недолугі спроби представників київського міліцейського главку знайти виправдання садистам у бойовому спецспорядженні, які спершу калічили дітей, а наступного дня розбивали голови і апаратуру журналістам. Водночас ці події переконливо засвідчують, що не можна всіх людей у погонах стригти під один гребінець. На підтвердження процитую повідомлення у Facebook одного з активних учасників Євромайдану: «Коли їх (студентів) почали гнати як худобу від стели, дехто потрапив у пастку, створену металевими щитами. І УВАГА! Міліція — не «Беркут». Міліціонери допомагали їм пролізти через той паркан, розтягуючи його. Вони самі були шоковані тим, що відбувалося на їх очах. Вибравшись із того пекла, хлопці та дівчата кричали їм: «Дякуємо!» 

Як вже повідомляв «Урядовий кур’єр» на своєму сайті, Первомайський міськрайонний суд виголосив вирок у кримінальному провадженні щодо осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів у селищі Врадіївка проти Ірини Крашкової. Засіданню суду передували акції перед приміщенням установи. Різні люди виступали «за» та «проти». Відверто, по-простому. За годину до засідання перед приміщенням суду на вулиці Садовій побачила Григорія Могильова. Питаю: чому у вас біла стрічка на лацкані піджака? Чоловік відповідає, що на знак солідарності за ліквідацію насилля щодо жінок. Виявляється, 1989 року в Канаді відбулося масове вбивство жінок у Політехнічній школі Монреаля через ненависть до фемінізму. З 1991-го організовано «Кампанію білої стрічки», ініціаторами створення якої були чоловіки. Носіння білої стрічки означає «особисту присягу ніколи не здійснювати, не виправдовувати і не замовчувати насильство проти жінок і дівчаток».